Завантажити

він знав. І, взявши те хлопчатко за руку, я пішов назустріч оцьому. Якийсь час мене зупиняли посеред дороги засмучені Маринині очі. Вони ніби промовляли:
— Правда. Була війна. Але можна було їй не скоритись. Можна було зберегти себе.
Тоді собаку, що біжить манівцями,— випадок,— я не відгонив од себе і ще ненадовго пускався за течією. І дивно: завжди мої ноги нащупували мілину, я виходив на берег. Знову дорога стелилась сюди…
— Чого мамка наварила?
— Вареників,— поспішив чоловічок з синіми очима, Паньків син.
— І гречаної каші,— додав Василько, не образившись на брата.
— І болсцу,—підказав Івась. У сінях я шепчу Марині:
— Ти оковирна.
Щоки її розпашілися коло печі, чистим вологим блиском відсвічують терново-чорні очі, на устах усмішка.
«Усе буде добре,— думаю я.— Прийшов таки туди, де мене чекали».
 
Нас за столом четверо: Мельник, Хрущ, Ілля і я. Поки Ілля лащиться зором до пляшки, я спішу повідомити, що беру Марину за жінку, але весілля справимо пізніше, коли заберуться лісничівські наїзники. Новина справляє на Іллю сильне враження. Коли Марина виходила до другої воловини, він пильно зиркнув їй услід, коли повернулась, видивився, наче вперше побачив, і знову провів до дверей вже закінченим заздрісно-захопленим поглядом.
— Диви, яка молодиця губилась у Колобродах! А я, дурень, і не примітив. Вогонь!.. Станом колише, що й порядна дівка може сховатися... Став, слухай, ще півлітру. Відкупного. Я ж міг перешкодити... Ні, подумайте! Де я був? Пробач, слухай. Ти забагато загарбав. Добувай ще пляшку, бо кину будувати .хату. Ні, по пляшці на брата, тоді ми в розрахунку. Це ж готовеньке багатство. Що нині маєтки? Пусте А добра вродливиця — це ж квітуче життя. Де я був?.. Усе моя проклята пам'ять. Пень пнем. Читаю програму, лиш починаю доглупуватись, зирк у вікно — забув. Якось я цілий місяць ночував над москвофільською програмою, Головацький муштрував, і чорта лисого — не запам'ятав ні словах Приймали, то Головацький говорив поперед мене, як піп, а я повторював. Лобода мене мучив два місяці. Коли зі брався їхній молебень, я все переплутав і виказав москвофільську програму замість радикальської. До мене запізно доходить. Виказав, значить, москвофільську, а між радикалами шепіт, мовляв, можна його і у верховоди брати. А коли я крикнув: «Боже помагай москвофільському братству!» — піднявся переполох, і мене виперли за двері Нещасний чоловік з такою пам'яттю. Малим мене мама послала до Савчихи вставити клинцята в штанці. Наказувала: «Ільку, клинці! Не забудь: кли-ин-ці». Ми повторили з нею кілька разів: «Кли-н-ці!»— і я чкурнув городами. «Клинці, клинці, клинці...» Повторюю, слухай, аби не забути. Раптом з кукурудзи — псисько. Я закам'янів, а язик меле: «Рубці, рубці...» Кажу до кравчині: «Мама просили аби-сьте позашивали рубці». Та розгорнула штани, стиснула плечима і взялась за голку. Погаптувала, слухай, усі вшитки на моїх старих штанцях. Забрала десятеро яєць за роботу— і з богом, хлопче. Ох, і набрав я гаманів від мами! «Це,— каже,— я до штанів, які треба викинути, десять яєць доклала! Марш мені з хати, абим тя не виділа».
Ми слухали і бралися за животи, а Ілля, розповідаючи, ухитрився висьорбати миску борщу. Мельник витирав очі й бурмотів:
— Най тобі добро буде, Гордію! Най тобі добро буде!.. Пообідавши, хлопці пішли до бункера. Я тим часом замовив Молотковському завіси, клямри, защіпки, цвяхи, стояки під ринви, косинці до вікон.
— У Задвірних плачі,— повідомив Молотковський — Семен умер від черевного тифу. Десь наче за Підволочиськом. Про інших нема чуток, пропали без сліду.
— Вони самі цього шукали.
— І шукають,— прогудів Молотковський.— Хто таке видів, щоб з кулеметів косити непопереджених людей? Що це за вояцтво таке? Це те саме, що підпалити село. Кортить вам зрізатися, майте гонор: викличіть на бій.
— Відтак на комуністів тикають,— сказав я, не спускаючи очей з Молотковського.
— Тикають,— промимрив він.
— Викликають стрільців...
— Ат! — Сердито махнув він рукою.— Щось незрозуміле твориться.
— І я такої гадки.
— В Шевченка ото сказано; «Той будує, той руйнує…»
— Історія — це комедія.
— На крові і на кості.
— Так-так,— сказав я.— Видко, без крові нема чого сподіватися на поліпшення в цьому житті.
— А я завжди буду думати, що можна поліпшити без крові. Просто люди темні, й з ними нічого не доб'єшся. Треба вчити.
Заспівав Молотковський! Замість відуклінного я зазирнув в йому у вічі. Там був крайній відчай.
 
За тиждень біля бункера виросли штабелі дерева, і Микола кудись зник. Мабуть, трапилось щось настільки нагле, що він не встиг нічого сказати.
Щовечора з Мариною ідемо ночувати до бункера, бо хтось було внадився красти ялиці. Марині подобається місцевість. Каже: весела. Весела буде тоді, сказав я, коли ми її заселимо. Дім без ужитку — пустка, а пустка виплоджує щось вороже людині.
Накрапає дощ. Він падає ночами. Я такі дощі хвалю: вдень муляри

читати