Завантажити

переступив з ноги на ногу.
Сотник закінчив читати і поманив Гривастюка. Коротко переговорили.
— Панове! — вигукнув Криж.— Я зважив на просьбу пана Повсюди, чоловіка без рідні й притину, недавнього фронтовика з ще не загоєними ранами, то постановляю,— обличчя його стало веселішим,— не лишати роботу, як перше казав, а покінчити, що почали.
Окіль загомоніли. Та не важко було зрозуміти чого: вони ще ні про себе, ні загалом нічого не усвідомили І нічого ще не виріщили. їм треба було сукупно наступити на привида, піти на примирення з сумлінням. І хоч тут не треба було розкидати розумом, адже нинішні пробунки поляків — це завтрашнє ярмо, людська пролита кров зворохоу била їх, наповнила душі страхом.
— Відлягло від серця? — посміхнувся Криж, торкнувшись до мого плеча — Ошукав я Ярину, признатись, бо мені доручили. Будуть тут усілякі хруні тикати носом упоперек.
— Щиро вдячний,— сказав я і на більше чогось не знайшовся.
— Йолоп,— бубонів сотник.— Приїхав і поїде, а мені припало раду давати, світити перед людьми лицем.
Він, здається, був прозірливіший, ніж я сподівався. Або чоловік справді не простяк, яким виглядає, або те, чому служить, валиться без часу, не претендуючи на виправдання і поблажки.
Впродовж усього дня я один раз перезирнувся з Мариною. І не було коли думати про неї. Лиш, ніби добра надія, жила вона десь у глибині єства, зігріваючи хвилями тепла.
Карантинний загін, а вірніше — до зубів озброєна бойова сотня, прокотилась мимо бункера і здивованих толочан на Лісничівку. Я скрізь розшукував Миколу, та він наче крізь землю провалився.
Гостина після толоки не вдалась. Випили усе, а варене й печене позалишалося на столах. Левадиха бідкалась: — Пропадає, пропадає, людоньки, праця! І почала наліво й направо пригощати малечу. Ненаїсні жевжики збігалися мов на сполох.
—Ой, наївся! — гладив живота Байдишин Федько.— Ото наївся! — зітхав, потіючи.— Алем наївся. Га, Дмитре? Ох, і смачні пампушки з маком.— І з завидками поглипував на Дмитра Лободу, який поквапливо, трясучись, уминав рум'яні балабухи.
Слухала, слухала Левадиха, та й відтануло старече серце.
— Може, капустоньки смаженої добавити? Поїжте, дітоньки, каші, вона з медочком...
— Завтра, бабусю, ми вам за це скопаємо город,— хвалився окастий Гринь Молотковський. Левадиха схлипнула, потім сплеснула:
— Завтра неділенька свята, шибенику, лукавий чорногузе. На понеділок не обіцяєшся!
— То в понеділок,— по-індичому надимаючись і поводячи головою, поправлявсь Гринь.
— Так би й зразу.
— А то правда, бабусю,— осмілів Загатин, що од рук відбився, Омелько,— ніби між лісами коло замка забили сто поляків?
— Хтось вигадав.— Стара кинулась мов ошпарена і закусила запалі губи.
— Не знаєте, не балакайте,— схопився на ноги малий Стінковий,— я видів своїми очима: побиті коні й люди.
— Видів, видів! — перекривила його Левадиха.— Ось не видиш, куди ложку несеш, заївся по самі вуха.
За столами, весело метляючи долом ногами, жирувала молода республіка, прокурор історії.
Поночіло. У піддашші хмар мигнула перша весняна блискавка. Через мить небо почали без угаву розтинати вогненні коси, мов хтось за горою, гострячи їх об скелю за каменоломнею, штрикав над долиною розпеченими лезами У безлистому верховітті понурих берестів зашарудів краплистий дощ.
Хлоп'ята порозбігалися, покинувши Левадисі два довгі ряди замурзаних варивом тарілок. Узявшись за руки, ми з Мариною бігцем пустилися до бункера. Студені, важкі, мов налиті оловом струмені падали на її розмаяну за вітром спідницю, прибиваючи додолу.
— Ой,— простогнала Марина, падаючи на сніпки сіна в бункері.
Я поцілував її в мокру щоку.
— Прокопе!
Схлипнув і розтріскався над долиною високоголосий грім.
— Чуєш, рідний?
По-змовницьки поклавши на уста пальця, небо склепило повіки. Та з-під опущених вій капали, безнастанно текли сльози.
Шум. Спертий пружним низовим вітром, Дністер сердито хлюпав у кам'янисті береги, ніби наблизившись, майже при вході до бункера. Шелестливі хвилі рухались чатівливо, мов дикі звірі. І знову дзвінко стріскував грім.
Марина здивовано підвела голову.
— Як довго.
— Перестає.
Хвилі шаснули геть, злива відступила. Мить повагавшись оддалік, поминули вигін і горобиним шурхотом пішла схилом гори на ліс.
— Прокопику! Як ти жив, скажи ж мені? — мовила Марина стиха.
— Перебивався, Маринко.
— Я хочу знати;
— Розповім завтра.
— Сьогодні.
— Крутив світом, Маринко. Сердився на світ, заплутувався, виплутувався... Завтра.
— Прокопику...
— Ти можеш собі уявити, що означає втікати од війни?.. Почекай до завтра. Злива повертається знову.
Під цементною долівкою в бункері весело цюркотіла вол
— Послухай,— сказав я.
— Потічок?
— Я тут зроблю перегородку, і в нас буде лазня. Поставлю залізну піч, балію...
Грім погуркував на буковинському боці. До бункера хтось наближався. Марина звелась, я став

читати