Завантажити

очей, мов збиралися в них з нащаду віку. Вона плакала мовчки, поклавши мені на груди свою голову, а все тіло здригалося, дедалі м'якнучи і важніючи.
— Ходи поїси,— нарешті мовила вона, ховаючи уста.— Вже нікого нема.
— Марино!
— Що, Прокопе?
— Годі, Маринко. Віднині ми будемо разом.
Я не знаю, як для неї прозвучали ці дивно прості слова, та для мене вони означали, фронт, рани, безнадія — все ставало десь обіч. Я міг на нього глянути, бо воно більше не тяжіло над головою.
— Прокопе... Прокопику, — шепотіла Марина, ніби кликала звідкілясь здалека, з якоїсь темної прірви.— Мій... мій рідний. Рідний до смерті.
Згодом вона сказала:
— Прокопику, а ти знаєш, що Василько...
— Знаю,— стиснув я її в обіймах.— Давно здогадуюсь. Я його сьогодні бачив. Він у нас характерник.
— Я на нього перенесла усю любов до тебе. Часами Семенка шкода; що воно, бідне, винне?
— Постараємося, щоб він не відчував різниці.
— Так, коханий. Боже, який щасливий день! Я вже його не чекала. Господи, зроби так, аби він ніколи не кінчався. Зроби, боженьку.
— Це залежить від нас, Марино.
— Я не переставала молитися і не перестану,— продовжувала Марина, не слухаючи мене, забувшись.— Я гріх взяла на душу, я ворожила, щоб доля звела нас. Повіриш, Прокопику,— ворожила? Але я молитвами спокутую, я буду до престола повзати навколішки кожної служби божої.
— Поцілуй мене, Марино,— покликав я.
Ми завмерли. Фронт, рани, тяжкі роздуми і вагання сховала ніч. Ніч плила у супокої, накрила нас м'яким обрусом відбитого стінами місячного сяйва.
 
Перед досвітком затарабанили у вікно.
— Прокопе, Прокопе!
Я пішов до дверей. Марина притьмом за мною.
— Чого ти, Маринко? Спи.
— Боюся.
— Це, здається, Гордій.
Ілля збуджено схопив мене за обидві руки:
— Слухай, ми зібрались провчити поляків. Ходи, сотня вже за селом. Тебе чекаємо.
— Усі при зброї? — запитав я.
— Так.
— Кулемети взяли з собою?
— У повному бойовому.
— Я нікого бити не хочу і не буду! — крикнув я.— Звели розходитись.
— Прокопе! — Гордієві перехопило дух — Ми, Прокопе, підемо без тебе. Але ти мазурню знаєш: кляті, будуть між нами покійники. Ходи, бодай розстав хлопців, тоді, будь ласка, можеш досипляти.
— Любий .мій.— Тепер я взяв його за обидві руки.— Ілля, ви збожеволіли. Стріляти із засідки?
— Ми їм тільки коней переведемо.
— Вночі куля не вибирає.
— Прокопе, це мазурня. На твоїй совісті буде, коли хтось із нас поляже.
— Не піду.
— Їх муштрує підісланий полковник. У них...
— Не піду! Відкривайте між лісами фронт. Якщо вони приймуться з вами воювати, тоді подумаю.
— Ой Прокопе,— мало не плакав Гордій.— Не одна мама завтра заголосить. А сотню вже не стримаєш.
— Хто вам нарадив?
— Самі. Стояли коло читальні, балакали, коли прибігає чорногуз Молотковського: «Поляки поїхали на Лісничівку». Ну, доки вони будуть ментрежити село?
— Скажи хлопцям, що це безглуздя.
— Як хочеш...
Гордій в'яло, мов поранений у саму душу, подався до воріт.
Хвилин через десять заскреготав кулемет, сполохано озвався другий, потім заговорили ще два. Зачастили карабінні, постріли. Я вийшов на подвір'я. Стрілянина тривала недовго. Відтак надплив далекий гомін. Сіріло на день. Долина наповнилась півнячим криком. На вулиці почувся тупіт копит і зараз же загупали, десятки чобіт. Поверталися, стиха перемовляючись. Не несли нікого. А що твориться на толоці?..
У тому місці, де Дністер піл-на-піл розділили острови, колись була бездонна глибінь. За півкілометра вище по течії рибаки перегородили частину ріки на мілині косим насипом. Течія зрушила з місця, заносячи поступово яму, поки з води не висунувся піщаний язик, що через рік вкрився млакою, а ще через рік заріс кущиками лози. Квола порість витримала кілька повеней, дощі обмили її від намулу, і острів піднявся. За ним виросли другий і третій.
Так і в річищі життя Колобродів: після невинних маршів. перед дівчатами на майдані, після створення алярмової сотні й Гривастюкових закликів провчити поляків рівновага порушилась, обережність і страх змінилися безпечністю, молодецтво помутило голови, і доброї мирної ночі за селом появився струп, на котрий важко навернути очі.
На толоку зійшлися з кожної оселі по двоє, по троє, але чим людніше ставало на вигоні, тим тривожніше перешіптувались, тим неспокійніше поглипували на ліс коло замка.
Микола ходив по хаті мов зачумлений і стискав у кулаки безкровні пальці.
— Там півсотні забитих коней, до десятка поранених і розстріляних поляків. Іди до Гривастюка, щось треба робити. Люди стікають кров'ю. Навколо хрипіння і стогони.
— Знає Гривастюк. Це його, сучого війта, робота. Я не хочу за цю катавасію відповідати. По суті, то я в сотні не появлявся відтоді, як покинув її під Чортковом.
— Але ж...
— Що, Миколо? До чого ти мене спонукаєш? Скажи одверто.
Він раз у раз хапався за голову, і

читати