Завантажити

запасалися харчами. Якби не свята, я потесав би решту каменю.
Звечоріло, а Микола не появлявся. Я пішов до його сестри.
— Миколу і ми виглядали. Думали, він затримався у вас.
Вона хотіла ще щось добрехати, та я рушив геть.
Наступного ранку я озброївся двометровою лінійкою і подався до бункера. Плита мала форму квадрата з відтятими вершинами. Вимірявши одну сторону, я сів підраховувати. І тут загурчала бричка. Микола покинув коней під акаціями і виліз до мене на бункер.
— Ти що тут ворожиш? — Вій з зацікавленням почав озиратися.
— Хіба я тобі не казав? На цьому бовдурі буду зводити фортецю нащадкам.
Він остовпів.
— Ти з глузду з'їхав. Ні, справді?
— Справді ж.
— Ха-ха-ха-ха! — засміявся він. — Ну, й вигадник... А, між іншим, думка мені подобається: фортеця нащадкам!.. Авантюрист ти, як я бачу.
— Де ти вчора дівся?
— Образився? Був клопіт, Прокопику. Один знайомий вирвався з рук. Влаштовував.
— Скільки тут дерева треба увігнати?
— Але ж він високо над землею? Драбину будеш приставляти?
— Сходи виведу.
Микола взяв лінійку, протанцював краєм плити.
— Тобі відомо, що ліс подорожчав?
— Дам Петрушевичу заробити.
— Не варто.
— А що вдієш?
— Ялицю тобі спровадити?
— Ялицю, хай їй чорт. Невже моє трете покоління не спроможеться поновити дах?
— Залежить, ким воно буде.
— Як не ремісниками, то землеробами.
— Політиками!
— Затули пельку,— крикнув я. Та, подумавши, погодився: — Невже людина буде змушена політикувати за право на чесну працю?..
— Отже, так, Прокопику: за дерево не журися, але я приїхав по тебе.
— Хто тобі сказав, що я тут?
— Я мав час помізкувати і трохи розібрався в тобі.
— Гай-гай,— сказав я.
...Напіввивітрені скелі на Лісничівці віддзеркалювалися в озерці зеленим гобеленом. Ми увійшли до замка не через вежу, а з парадного ходу і звернули на ліву половину, куди Микола мене ще не водив. Обстановка тут була — саме мистецтво, правда ветхе: точені, різьблені, інкрустовані меблі, кришталеві люстри, викладені кольоровим дубом підлоги, скульптури, килими... Все вражало нев'янучою гармонією, завершеністю, мудрим спокоєм.
— Ти в захваті?
— На сьомому небі,— озвався я.
— А якби ще порядний бункер поблизу? Це був би рай! Мені справді здавалося, що тут бракує чогось по-сучасному надійного. Микола поклав мені на плече пудові кулаки:
— Нині ми побенкетуємо.
Ми вийшли на засклену веранду з протилежного боку замка. На грубо збитому з ялинових дощок столі пишалась пляшка горілки, навалено консервів, у полив'яній макітрі дві смажені курки з задертими обрубками лап, пузата банка цигарок.
—- Влітку люблю трапезувати тут, під небом. Калач у нас кольору сонця...
Я розрубав навпіл курку: давно вже м'яса не куштував. Унизу перед верандою засіялась першими квітами невеличка галявина. Щедро світило сонце. Потьохкували солов'ї.
— Літом безпечніше почуваєш себе,— сказав я.
— Так, затишніше у всіх відношеннях.
— Тобі особливо.
— Усім.
— Твердині падають.
— В Угорщині і на Закарпатті перемогла Радянська влада. Петрушевич заборонив зібрання і з'їзди. Делегатів із Станіславського з'їзду не допускають до національної ради.
— Всюди рано чи пізно над сотнею грабів появиться один дуб і буде диктувати свою волю.
— Представництва треба добиватись і посилати в нього відданих народові людей.
— Які гарантії, що воно не стане ширмою? Продадуться віддані люди. Їм нікуди буде дітись.
— Ми стежимо за політичними торгами і оповіщаємо загал.
— Він і без цього все бачить.
— Не в однаковій мірі. Ти впевнений, що твоє універсальне недовір'я — найбільш правильна позиція. Та скільки тобі це коштує? Ти не перестаєш тремтіти. А інші володіють енергією, яка проситься в рух. Для таких ізоляція — знеосібка і смерть...
— Вип'ємо. Буде видно.
— За рух!
— За літо!
 
Гривастюк поправляється. Напевне, Катерина, спробувавши панських страв на учті в Заліссі, смачніше варить. Я чекаю, поки він дасть розпорядження, а він намагається блиснути господарською хваткою. Полонений червоноармієць, спроваджений війтом з Гусятина, падає з ніг. До його свідомості не доходять Гривастюкові накази, такий він виснажений. І війт здогадується.
— Повторіть,— велить він.
Плутано, російською і українською впереміжку, полонений викладає суть. Війт закипає.
— Чого ти морочишся з кацапом!— вигукує Катерина з сіней.— Це ж туман! Не ткни носом у гній — не підкине, не шпигни вилами — сніпок не подасть. Іди вже, ось чоловік дожидає, а з цим турком я сама впораюсь.
З вікна визирнула Гафійка. Її обличчя теж заокруглилось Гривастюк переродженим лагідним голосом питає:
— Як ваше здоров'я?
У канцелярії сідаємо навпроти, він застругує олівця, я лічу гроші — останній внесок.
— Знову з металом? — кидається він.
— Паперу нема.
— Боже праведний, ми маємо вказівку розпродувати землю за

читати