Завантажити

світилося. Я навпомацки відчинив двері до Миколиної кімнати. Тут коромислом стояв дим. Хвилини дві-три тому в кімнаті сиділо кілька чоловік. Отже, Микола на місці. Я перейшов до своєї «келії». Невдовзі зашаруділи кроки. Я кашлянув, двері тихо скрипнули.
— Прокопе?
— Миколо?
— Стій, не світи. Ходи до мене, там вікна заслонені.
— Ти чимось стурбований? — спитав Микола, запаливши свічку і побіжно глянувши на мене. На столі була розібрана гвинтівка, валявся недогризок огірка.
— Казали, що ти потрапив до каталажки.
— Ну?.. Ні. Був у сусідів.
— Що діється? П'ять хвилин тому я бачив на толоці ескадрон озброєних до зубів бандитів. Ти не був часом там?
— Стомився я, Прокопику.— Позіхнувши, Микола ліг на канапі.— Мені не до гарцювання. Це трикляте лісництво мене до гробу заганяє. Треба лишати цю мороку. Люди здичавіли. Та прийди, сучий сину, запитай, де рубати, і хай тобі біс. Кінець кінцем совість не дозволяє закривати очі. Ліс скарбовий, а тут знаходяться такі, що готові вбити.
— Сковує тебе ця робота?
— Є трохи. Але болить серце, не знаходжу виправдань. І от гризешся, мов собака, а в них немає іншої ради. Бальзак чи хто писав, що коли держава не піклується про своє громадянство, то кражі в очах громадян перестають бути злочином? Але ж бабка бере суху гілляку, а Ковальчук — із пня зрубане. — Він машинально почав збирати замок.— А те, що ти бачив — то поляки муштруються.
— Звідкіль?
— З хуторів.
— Якого дідька?
— Дерева весну чують. Збираються і тут піддати республіці в задок.
— Нісенітниці.
— Точно. — Все-таки для заходу Галицька республіка, яка вона не є, — сотворіння небезпечне. Там відчувають, що тут є сили для соціалістичного перевороту, Польща виступить в ролі циганської вдови короля 21.
21 Нового претендента на трон у циганів призначає вдова короля.
—- Що з цього всього вийде?
— В Росії громадянська війна,— замість відповіді сказав Микола.
— Распутіни б'ються за владу?
— Не мели дурниць, мене зло розбирає, коли ти корчиш блазня. Росія у вогні і в крові. Влада стала питанням мільйонів.
— До бійки за владу я завжди буду ставитися з підозрінням.
— І вмивати чисті ручки?
— Хоча б.
— Дивись, Прокопику. Насуваються бурхливі події. — Очі його засвітилися, як перламутрові ґудзики на сонці.
— Як би там не було, мене ці поляки непокоять. Видко, республікою керують останні дурні, якщо таке твориться.
— А може, це з обопільної згоди?
— Тоді повертаюся до свого: вірити наділеним владою можна принаймні через п'ятдесят років після їх смерті. Він нетерпляче скривився.
— Ночуватимеш у мене?
— Мені однаково.
— То гайда, мені удосвіта до Залісся їхати.
— Зі скаргою.
Микола задув свічку.
— Не хочеться ще раз світити,— сказав він здавленим голосом.— Я показав би тобі підкидні листи і попередження, коли мене чекає куля. Гаразд, спи...
— Миколо!
— Чого?
— Ти безпартійний?
Мовчанка. З-за хмари вийшов місяць і тут же сховався.
— А комунізм буде, Миколо?
— Будуть комуністи — буде комунізм. Спи, хлопче. Він голосно зітхнув і засопів.
— Тебе хотять вбити того, що ти комуніст?
— Прокопику, прошу тебе...
Я його більше не турбував, але знав, що віднині мені зі всіма треба бути насторожі і бути готовим допомогти Миколі, якщо накидатимуть зашморг.
 
Микола повернувся із Залісся ще завидна і прийшов до мене в каменоломню.
— Дай-но,— нагнувся за молотом.
— Пізно, Павлюче. Теж благочинник!
— Закінчив? — зрадів він, і мені теж зробилося веселіше.— Слухай, тобі не складеш ціни. А що робити?
— Жбурляй, коли хочеш.
Микола штовхнув ногою брилу, вона зняла за собою куряву снігу і кометою шугнула додолу.
— Веселе заняття?
Микола кинувся до мене і щосили обняв.— Ні, ти справді золота людина, Прокопику. Ніби вчора почав і... А як з грунтом?
— Навесні вирішу.
— То знаєш що? Я привіз пляшку давнього, як небо, вина.
— Не маю нічого проти. На закуску придасться смажений окунець.
— Прекрасно.— Микола розстелив на штабелі брезент, обличчя його сяяло.— Значить, у Росії, Прокопику, Ради перемагають остаточно. От до чого талановитий народ! Збіджений, визискавий, а духом — бог.
— У росіян більше, ніж у нас, самоусвідомлення. Микола загадково усміхнувся, і я додав:
— А ми звикли надіятися на доброго дядечка. Це вже в кості й в крові сотень тисяч, а то й мільйонів.
— А я тобі скажу, що українські військові загони першими стали на бік революційного Петербурга.
— І Галицька армія наступає на революцію?
— Пий.
— От побаламутили...
— Пий же! Тут в одній родині різні діти, а ти в народі хотів би чогось абсолютного.
— Бо я, Миколику, страшно набідувався.
— Дорога до правди, як казав твій батько, через Грецію і Рим. Погане само зіпсується. Плакати не треба. Тепер такі вітри, що швидко одвіють полову від зерна.
— Адже люди? Ні, я за того

читати