Завантажити

побачили б на майдані і я не коротав би суботній вечір на ослоні в Кухарчука, гладячи кішку. Словом, мені не вдалося сповільнити ритм.
Кухарчук забрав мене після мобілізаційного віча. Гривастюк коротко сказав, що дехто з молоді почав бешкетувати, і військові вправи, які намічено влаштовувати двічі на тиждень, настійна потреба, щоб угамувати дурну кров. Я пройшов перед натовпом з дорученою мені сотнею. У кінці майдану звелів Семенові Задвірному проповзти десяток метрів по-пластунськи за балачку. Після цього сотня стала досить слухняною. Натовп завмер від захоплення.
Ми випили з Кухарчуком. Я тому, що не міг позбутися неприємного осаду, бо ж стаю знаряддям у Гривастюкових руках, а згодом через це, очевидно, пошиюся в дурні; а Кухарчук — з приємності: він бачив, як Семен Задвірний нюхав пилюку, і сприйняв це як прилюдну розплату за доньчин сором.
Орися колише станом, спідничка то збігається, то розбігається хвилями навколо ніг. Я, що народився з тілом оленя, хвостом корови, копитами коня і м'яким рогом 21, дивуюся, чому від мене не втікає кішка, і посміхаюся подумки з Орисі.
21 Східне повір'я, згідно з яким такі дивні однороги народжуються тільки під час управління мудрих і справедливих владик.
— Боже, як хочеться піти кудись світ за очі.
— І мені,— бурмочу я.
Якби пахуче зелене літо, достигаюче поле, чисте небо і не це ярмо, яке зовуть політикою, якби довгий день — я закінчував би роботу в каменоломні рано... Іти стомленому зарослим чебрецем плаєм...
— Ще довго? — питаю я.
— Оце — мати такого кавалера! Надокучив би за один вечір.
— Який смисл вичічкуватися? Однаково сповинешся в шалю.
Орися повернула до мене голову, на фоні вікна зринули повні, пишні груди.
— Ви всі повернулися з фронту якісь несповна...
— Дякую.
Вона зазирнула в дзеркальце, потім, поклавши лікті на підвіконня, дивиться в сутінки за шибкою, а насправді — на мене, бо шибка відбиває всю кімнату.
— Я передумала.— Орися сідає в куток за скриню. — Що в тій читальні цікавого?
— Чула, що казав Гривастюк: треба здобувати культуру, сама не прийде.
— Ну, зійдуться...
— Фронтові сичі несповна...
Орися потупилась.
— То я пішов, Орисю…
— Та побудь ще.
Я знову сів, але тут же звівся і перейшов до неї, спробував її обняти. Вона відсахнулась до стіни.
— Мені здавалося, що я тобі подобаюсь, — сказав я.
— Так? — Очі її забігали. — Ти помилився.
— Що ж, я готовий відповідати за свої помилки. А ви шукаєте винних.
— Що ти таке кажеш?
— Коли щось робиш, то й береш на себе якусь відповідальність, Орисю. У свідомої людини одне без другого не буває. А коли вітрієшся з вітром, то, ясна річ, страшно брати на себе якісь зобов'язання. Тобі невтямки, чого заслуговуєш. Я таких людей боюся.
— Їй-бо, не розумію.
— Вірю, Орисю. Нас війна навчила копатися, але вміння не дала. Правда, бувають моменти — вгадуємо, як пророки.
— Поворожи ж мені, може, це такий момент.
— Спершу мушу тебе поцілувати.
— П'яний-п'яний,— вона дзвінко, з вибухом засміялась.— Почув би батько, похвалив би нас за цю розмову.
— Добре, Орисю?
— Ні. — Вона відштовхнула моє коліно. — Не можна,— мовила тихо, таємниче.
— Чому?
— В мене є хлопець.
— Де?
— Він сторонський. Дороги позадувало.
— Гаразд, поворожу. Ти його кохаєш? Ти вийдеш за нього заміж, у вас народиться троє діток. Ви будете жити в злагоді, щасливо. Але знову буде війна, і твої хлоп'ята підуть на фронт. Коли твоя хата опустіє, ти вечорами, не запалюючи лампи, будеш про них думати і... згадаєш мене. Я тобі привиджуся в образі Вічного Жида.
— Господи! Не треба.— Вона затулила мені долонею рота.— Ти коли п'яний, то від раю до пекла тобі один крок.
— Коли тверезий — так само. Але це від мене не залежить. Планети впливають. То не хочеш, щоб я тебе поцілував?
Вона похнюплено оперлась руками на скриню. Я подумав, що ця дівчина, мабуть, ніколи не тямить, чого хоче.
— Цей вечір такої туги нагнав на мене! — скаржно мовила вона.
— Ось бачиш. Спокійної ночі!
Орися провела мене до воріт. Я став на майдані, де кілька годин тому муштрував сотню. Село мовчало, лиш на буковинському боці приразливо і гірко заходилося в плачі дитинчатко. «Мамо! Мамочко моя! Ой мамочко, я боюся!..»
 
У Шехтмана вікна були вже погашені. Куди податися? Раптом мені здалося, що в плечі хтось уперся поглядом. Я закурив, перечекав трохи і повернув голову. То був цісар. Ба не він, а тільки постамент. Я підступив ближче. Статуї не було. Якби більше випив, то неодмінно забрався б на постамент і виголосив орацію. Зачовгали кроки.
— Дивися, знову поставили Франца-Йосифа.
— Дурний, тобі привиділося.
— Та ади!
Я відскочив убік, а ті двоє дременули врозтіч. «Стійте!»— гукнув я, та тільки затріщали паркани і загавкали собаки.
Я зареготав. Так голосно, від душі, я давно не сміявся.
Почалися якісь серйозні політичні зміни, що

читати