Завантажити

сьогодні збирався складати і...— він сердито махнув рукою. — Ніяка робота не йде. Підігнав, повідшліфовував, навмисне затримався, бо вечоріло, а я хотів докінчити при денному світлі, і...
— Може, ви комусь хвалились? Розумієте, не така шкода, як невигода. Я поспішаю. Я дуже поспішаю, пане Молотковський.
— Я чогось гадаю, що це Головацький позичив. Злодій першого гатунку. Ревеці до нього як землі до неба. Тепер я недовірливо глянув на Молотковського.
— Це скидається на партійну ненависть.
— Ну, пане Повсюдо! — Він навстіж відчинив двері, наче запрошуючи в свідки січневий день.
— Ідемо до Головацького.
— Е-е, незручно ж-ж-ж.
— Селянська неотесаність повертається то злобою, то фанатизмом.
Молотковський зміряв мене похмурим поглядом.
— Згляньтеся, пане Повсюдо!, Не в неотесаності справа.
— Як хочете,— розсердився я.— А Головацькому я зніму його дурну голову. Молотковський притьмом вискочив за мною.
— Пане Повсюдо! — гукнув він. — Чи чули ви, що в Харкові поновилися Ради?
— Ні,— зупинився я.
— Поновились. Тепер Директорії каюк. Петлюра цофається.
— Того ви боїтеся зачепити москвофіла? — розсміявся я.
— Не того. Бити його — однаково що німину. Треба народові показати, куди вони гнуть.
— Ось і покажемо. Зігнемо його і відшмагаємо. — В його присутності я не міг довго злитися, та він все ще не вірив, що я облетівся і жартую.
— Не так,—сумно заперечив він.— Правдою їх треба притиснути. Правдою...
Дружина Головацького — присадкувата зизоока жіночка з порепаними від тяжкої праці руками — сказала, що чоловік подався на хутір до знайомого коваля, і накинула на двері защіпку.
— Ой, корові пора дати кукурудзиння.
Полишивши мене серед двору, вона пішла до стайні. Я вирішив чекати, бо часом подаруєш дурничку — втратиш усе.
Головацький повернувся через добру годину. Підсунувся цибатий, довготелесий, напідпитку. Я заглянув у його хитрі, полуджені золотим нальотом очі і чогось подумав: «Він».
— Дай боже здоров'ячка! — Головацький сполохано озирнувся навколо.
Я мовчки взяв його за лікоть, одвів трохи, хоч поблизу нікого не було, крізь зуби процідив:
— Я за свердлом, пане Головацький. Почуваю себе погано, хочу швидше покінчити з тим каменем.
— Але ж я богові духа винен.
— Коли свердло до вечора не буде, на місці, я постараюся, щоб вас вигнали з вашої партії.
Головацький ошелешено переступав з ноги на ногу, ніби його судомило в колінах. Проте він швидко отямився.
— Хто вам це сказав?— нагло визвірився він.
— Ручаюсь — виженуть. Я не хотів би, щоб між нами починалися чвари через шматок залізяки.
Обличчя його заплямилось рум'янцями. Я пішов з обори, а він перевальцем попрямував у город.
На майдані я стрів Ревеку.
— Знов на мельдунок? — криво засміялась вона. Щоки її пожовкли і зсохлися, очі посоловіли від туги за Федором. Видко, одцвітає дівка.— Як з хатою, Прокопе?
— На ній мені світ клином. Додому, Ревеко? — спитав я.
— Еге.
— Я теж. У мене вкрали інструменти. Почуваюсь, як у сорочці з чужого, плеча.
— Як?
— Вкрали. Схоже — Головацький.
— Зима якась непевна,— цмокнула Ревека. — Почнуться в полі роботи, то люди полагіднішають. Тепер ніби хто їх з мішка випустив.
— Колись батько розказував про дивного цадика. Міг вгадувати майбутнє, лікував, то з'їжджалися зі всіх сторін. Але свої тримали «диво», не випускаючи ні на крок, у темній хаті, щоб не розсіював уваги. Та не впильнували. Цадик утік до міста, мекав вулицями, качався, іржав, рикав. Його схопили, зв'язали, доставили додому. «Що ж ти натворив? — питають.— Що з тобою?» — «Ви мене держали взаперті. Малим я не вибігався, старшим своє не відбешкетував, от і спокусило». Те саме війна зробила: загнала людей в конури, то огинаються; кров, як казав Гривастюк, угамовують.
— Чи тільки війна? — Розлогі Ревечині брови стріпнулися, і зійшлися рівчаком морщинки над переніссям.— Таке життя з давніх-давен.
Якийсь час ми йшли мовчки. Потім Ревека спитала:
— З Мариною помирився?
— Я з нею не сварився.
— Хазяйновита жінка, гарна... — Ревека сповільнила крок. — Не те, що нинішні дівчата. Лиш для ліжка, як, приміром, Кухарчукова Орися...
— Неправда, Ревеко. Гривастюкова Гафія має звідки, та не гордує роботою.
— Як тобі так ліпше думати, най буде так.
— А що, женитися з удовою?
— Яке маю право радити? — Вона пішла швидше, губ торкнулась невиразна усмішка.
«Мабуть, кожному буває трохи відрадніше, що життя його робить щасливих винятків».
— Якось бачила — спішить до Левадихи, аж захекалась. Просвітліла, як сонце.
— Знахарюють.
— Гляди...
— Не боюся.
— А я не кажу, не виправдовуйся. — Обличчя її застигло під висохлою жовтою шкірою. — Так-так, завтра до Грушівки мушу йти, щось тітка заслабла.
 
Свердло і все начиння були акуратно складені в печері і накриті плащем. Сніг замів сліди, та мене не треба було переконувати, що

читати