Завантажити

Наполеона, який би сказав нашій політиці: «Мадам, ідіть одягніться».
— Ти давно захворів на цей удовиний гуманізм?
— Удовиний? У такому разі я мовчу, Миколику.
— Ти даси мені пляшку?
Вино пливло, як мед, і пахло медом, Я пальцем одміряв половину і вицідив, смакуючи, трьома заходами.
— Цілющий напій. Де роздобув?
— Хлопці відкопали в старому Свистуновому палаці.
— І там маєш арсенал?
— Звідти перенесли.
— Скільки їх у вас?
— Вистачить. А тобі, чув, підкинули «максимів»?
— Та притаскали.
— На кого звірив?
— На Іллю, він у мене за начальника штабу.
— Гордій... Слухай, ти вгадуєш, як ліпше зробити, чи доходиш розумом? Щось ти загадковим став останнім часом.
— Вгадую.
— Тоді вгадай, кого я бачив у Заліссі?
— Не можу.
— Грушевичеву Христину.
Я відчув, що червонію.
— Вітає тебе Христина.— Микола ще хотів щось сказати, але передумав. Нервово потягуючи цигарку, він незрячим доглядом дивився на скелі.
— Дякую,— сказав я. І згадалась наша перша розмова. «Ні до кого не вчащаєш?» — «Є одна на прикметі. Ти її не знаєш». Чому він такий відчужений став? — Як вона потрапила до Залісся?
— Христина,— замислено мовив він,— сильна натура. Після того як Грушевича заарештували, вона поринула в революційну роботу... Лікаря вивезли до Львова.
— У чому його звинувачують? — запитав я, обходячи десятки готових зірватися запитань про Христину.
— Він любив гостру фразу. Нині і цього досить, щоб сісти за грати, його можуть перекувати. Тоді Христина стане йому ворогом.
— З нею я дуже подружився,— сказав я.
— Знаю.— Микола запалив нову цигарку.— 3 нею легко. Вона мила в безпосередності і висока в помислах... Давай штовхати!
Я розбирав стоси, Микола докочував брили до спуску. В зубах у нього сизо диміла цигарка. Дим маленькою круглою хмаринкою крутився навколо нього, чіплявся за ріг стосу і поволі цідився в урвище.
— Поберіг би серце,— сказав я, ковтаючи віддих.— Облиш курити.
— Нічого,— буркнув Микола.— Я задухою не страждаю. Я випростався. Він — теж. Ми зустрілися поглядами.
— Розсердився? — спитав він.
Я заперечливо похитав головою. Микола посміхнувся, виплюнув недокурок і взявся за каменюку. Христина йому все розповіла. Отже, я вклинився через випадок. Якісь переживання, Грушевич сподівався арешту... Ми здурилися, чи підштовхнула недобра хвилина... Збіг обставин, замість катастрофи — свинство. Знамено віку...
— Як до тебе ставиться Христина? Ти її і перше знав? Микола, не перериваючи роботи, неуважно відказав:
— Так, як до тебе, як до всіх.
— Ти на неї покладав якісь надії, Миколо?
— Ні. Пам'ятаєш, коли ми їхали до Вигнанки, я тобі казав придивитися до цієї дівчини.
— І що?
— Колись я змушений був провести у Грушевичів кілька днів, і вона мене трохи збентежила.
— Материна кров?
Одна з брил врізалась у сніговий видолинок. Микола направив туди другу, третю, але й ці захрясли.
— Не клеїться,— сказав він.— Поміняємось? Він одним махом згорнув у мій бік ріг стосу і сів навпочіпки.
— Скажи, ти одружився б з Христиною?
Я подивився на нього трохи спантеличено, та відповів, що так. Микола водив пальцем по снігу і мрійно вказав, що я її ні на один відсоток не вивчив протягом місяця. Я погодився, що вона «з великим душевним запасом».
— Помовч, помовч, Прокопику. Не балакай завченими кістяками, одучись від цього.
— Не можу.
— А ти ще посилкуйся. Це тобі буде на користь. Принаймні в селі не почуватимеш себе ґавою.
— Тобто я був нею у місті?
— Безперечно. Христина про це, між іншим, згадувала.
— Он як!
— Я навпростець з тобою, бо впевнений, що зрозумієш мене. Чого замотав головою?
— Садна,— сказав я.
— Що?
— Руки побив.
— А-а-а...
— А ти думав!
— Думав-думав. Я думав, що і ти, і вона — люди зі страху, але вона знайшла в собі мужність побороти свій страх.
— Бачиш,— сказав я,— я маю більше чому противитися, від більшого треба одмагатися. Вона була готовніша до перевороту. А я? — я махнув рукою.— Я ще буду молитися на себе, на такого, який є.
Зрештою, ми розійшлися друзями. Не знаю, що нас зв'язувало, але ми мусили стрічатися, любити, а інколи шкилювати один з одного. За примхою долі наші шляхи перетиналися в таких місцях, де треба було бути уважнішими, але ми й не здогадувалися, що там, можливо, пастка; про це ніщо не натякало.
 
VIII
Весна. Великдень. Сонячно, безвітряно, тихо. Долина ще купається в солодкій дрімоті, а село випускає в небо перші цівки лінивих святних димочків. Нині печі розтоплюють бабусі, а все інше населення з піднесеним настроєм готується до великодної відправи.
Ми лежимо на пахучій, м'якій, як дитяча чуприна, траві на бивнеподібному щовбі, що звисає над каменоломнею.
Підставивши під промені голі плечі, я дивлюся вниз, на мерехтливу стрічку Дністра. Усе тіло відпочиває. Хоч мені здається, що воно чуже. Якби не руки, ніщо не

читати