Завантажити

безцінь, уряд потребує валюти. Не ображайтесь, пане Повсюдо, і забирайте своє золото назад. Приносьте паперові гроші.
— Що ж мені, знову воювати заради них?
— Не воювати. Ви натерпілися, Повсюдо, черга для молодших. Але ж паперові гроші — доступна річ.
— У кар'єрі не виколупав.
— На камені гроші не родяться, це правда... Хоч камінь може давати зиск...— У війтових очах мигнули насмішкуваті іскорки.— Чому не напишете братові? Урядовці і їх родини користуються пільгами.
— Повсюди на дурничку не лакомляться.
Гривастюк прикусив губу. Мене пройняло морозом. «Що він знає? Адже він грає. Гадає, на дурника потрапив. Нічого, поки що ви, пане Гривастюк, можете мені пошкодити, як заєць кобилі».
— Маєте рацію,— каже він.— Але золото я у вас не візьму під загрозою смертної кари.
Останні слова він вимовив пригнічено.
Я пішов тесати камінь. Працював з озлобленням. З чола градом котився піт, заливаючи очі, та мені здавалось, що разом з потом виділяється з мене щось неприємне в моєму характері, яке я останнім часом відчував майже фізично, як виразку.
Стомившись, я нелегким словом пом'янув традицію придністрянців зводити хати із каменю. Це викликано необхідністю: ріка двічі-тричі на рік виходить з берегів, і вистоюють лише кам'яні будівлі.
Місяць випустом нудьгував серед неба, поки сідало сонце. Я почав висаджувати на плиту бункера цеглини, підморгув безкебетникові, мовляв, учини благостиню і посвіти мені ще з годинку. Він холодно тріщився на мене, показуючи, що не збирається заходити, але не заради мене, а тому, що нього серйозніші плани. Можливо, йому дали замовлення поляки.
Вранці я не міг кивнути ні рукою, ні ногою. Левадиха докірливо поглядала на мене, думаючи, що десь пиячив або загулявся з дівками в прохідках.
— Підеш до каменю, синку? — спитала, міряючи мене недобрим поглядом за те, що лежу впоперек ліжка зодягнений.
Я неохоче встав.
— Поклич когось. Самому важко та й скучно, певне. Як ти витримуєш: день крізь день нема до кого слова мовити?
— Я з камінням розмовляю,— посміхнувся я.— Такі в нас бесіди, що важко повірити.
Нашвидкуруч поснідавши і прихопивши полуденок, я видрібцем, щоб трохи розім'ятись, рушив до бункера. Був визрілий, лінивий, як котисько, ранок. Небо встелене кучерявими хмарками, мов перед сонцесходом на його неозорій скатерці перекусив білим голубом і помахом крил розвіяв пір'я якийсь дивовижний орел. За селом Дністер повноводе заокруглився, немов хотів одчепитися від настирливих гір.
Біля бункера натруджене лезо викрешувало на сонці високу дугу. Микола, хекнувши, кинув сокиру на скирту натесаних брусків.
—- Що даси за роботу?
— Мені й так випадає знову просити в тебе паперових крон, бо Гривастюк рішуче відмовляється брати золото.
— Сучий син! Хитрюга!.. Дерево, Прокопику, будемо возити на тому тижні. Віднині я цілком належу тобі, отже, не зівай, витискай з мене всі соки. Раніше я не міг тобі допомогти. Що нам потрібно в першу чергу?
— Тесати. Гасити вапно...
— Клич ще двох-трьох хлопців і домовся з майстрами, щоб, коли доставимо дерево, розпочинали дах, двері, рама і всяку мізерію, без котрої хата — не хата. А далі?
— Треба сирівки на внутрішні стіни.
— Тобто маленької толоки?
— Ага.
— Скликай на суботу. З музиками та забавою. Словом, щоб на бункері грали й танцювали, з бійниць пиво подавали, а столи стояли аж до акацій.
— Коли так, то через місяць я матиму де сховатися від дощу. Не віриться: виворінь — присадився...
— Золото тебе запекло, і розігнався ти не на жарт, то чого мусолитись? До нового року навряд чи справишся, але це діло таке... Просто я хочу, щоб цей місяць тут кипіла робота.
— Мені вистачить твоєї присутності, щоб створити паніку.
Увечері ми відвели душу, насміявшись з Івана Лободи. Микола відігнав на Лісничівку коней, а я розтягнувся в бункері на оберемку соломи, прикидаючи, як-то в мене все красно вийде. Повернувшись, Микола приставив до рота палець: мовчи, мовляв.
— Дивись під акації,— прошептав він.— Бачиш? Чорніє. Наче хтось причаївся.
— Бачу.
— Іван Лобода. Сюди намірявся, та побачив мене і заліг. Ми зробимо вигляд, що забираємось геть, а тоді несподівано повернемось.
Помовчавши, Микола заговорив з обуренням:
— Невже і він за мною пазить? От короста! Не раз виводжу їх, що й інших повинні б застерігати, а наступного дня знову є.
Голосно розмовляючи, ми завернули у виярок, яким дорога вела на Лісничівку. Микола оглянувся.
— Можна.
Перебіжками ми пустились назад до бункера. Дністром пливла довга тінь, одділившись від акацій. Лобода нас не міг бачити, бо були ми в сутінку під горою. Коли Лобода махнув до бункера, ми чимдуж кинулися за ним.
Та він упорався швидше, ніж ми добігли.
— Вишколений, як диверсант,— сказав Микола.
Я кинувся за Лободою, закричав:
— Стій! Стріляти буду?
І не в жарт у мені спрацював старий; давно не мащений механізм окопника. Заступило

читати