Завантажити

я переглядав старий календар. На полиці поблискували золотим тисненням томи з медицини. Польською, німецькою, французькою мовами.
— Татко перед війною пожертвував бібліотеку на «Просвіту»,— сказала Христина, перехопивши мій погляд.— Випустилися — нема що й почитати.
Колись-то Микола сказав, що слово «Просвіта» походить від сполучення «просвітити кишені».
Христина обережно поклала шиття на підвіконня і висунула шухляду в шафці.
— А це ви читали?
Я пересік кімнату, Христина подала мені не товщу за шкільний зшиток книжечку.
— «Зів'яле листя». Тільки й усього, що в нас є. Навіть «Кобзаря» не зберегли. Це видання одинадцятого року, а більше не було.
Я перегорнув кілька сторінок. У Галичині подекуди досі не знають, що Франко помер, А на фронті нас сповістили: «Доктор Ян Франко...»
— Ви любите вірші? — повернувся я до Христини.
Вона закивала, примруживши очі.
— Прочитати?
— Я все знаю напам'ять. Ось послухайте:
Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання...
На її очах виступили сльози. Чи здатні вони запалати вогнем?
— А це. ви пам'ятаєте? — запитав я.
Луги за ланами,
Село між садами,
І мир між хатами,
Спокій над селом,
 
А люди щасливі,
Брати мов зичливі,
На прадідній ниві
Працюють поспів...
 
І пісня лунає
Від краю до краю;
Тут пана немає,
Немає рабів!
«Такий енергійний чоловік, як Франко, зумів так багато зробити тому, що думки, які приходили до нього, коли писав прозу, він дарував поезії, а образи, які не вкладалися в поезії, жертвував прозі...»
— Браво! — вигукнула Христина. — Ви зворушливо, неповторно читаєте.
— Пробачте,— сказав я.— Це, очевидно, під впливом вашого декламування.
— Ні-ні!— наполягала вона.— Ви обдарований оратор. Чогось зітхнувши, вона зробила крок до мене, .сперлась боком на шафку, сховавши долоню під пахвою і покривши рукою опуклі груди. Я дав би їй років дев'ятнадцять, якби не ластовиння і невинна веселість обличчя, які робили її молодшою.
— У гімназії я сама писала вірші,— сказала вона, спускаючи очі.— Цікаво, як би ви їх читали?
— Чому не продовжуєте писати?
— Бо... Бо багато «бо». До вісімнадцяти всі, здається, пишуть.
— Я не пробував.
Вона поривчасто простягла руку, мало не торкнувшись моєї. Одну секунду ми дивились одне одному у вічі. І вона збентежено одступила. Я поклав до шухляди книжку і сів на крісло. Христина кволо з широко розплющеними від якогось внутрішнього здивування очима опустилася на диван.
Смеркало. Попрощавшись з Христиною (Грушевич так і не повернувся), я перекинув через плечі мішок і подався на станцію. Ще вранці мені сказали, що поїзд на Львів відходить опівночі. Я пристроївся позаду двох калік-жебраків. Один із них, озирнувшись на мої кроки, замовк, але невдовзі заговорив знову:
— Поверне на весну, я заберуся кудись на хутір, а ти — як хочеш. Виберу собі обговтану молодицю, аби вміла шанувати,— там тепер мужика зі свічкою не знайдеш, — і переживу лиху годину. Щось то мусить змінитися. Тоді повернуся на копальні.
Видко, вони вже давно нерозлучно никають світами, зведені безвихіддям. Бредуть, не заважаючи один одному, але й цінуючи присутність іншого, бо принаймні можна балакати, не побоюючись, що втрачаєш розум.
— Я міг податися на схід. Міг. А італійський? Мало його мені? По щирості, то ніхто не знає, чого хоче. А я знаю одне: хочу жити. Я в полоні їв кору, їв... Ой, душить! —. Вів зупинився, ковтнув вітру роззявленим ротом і, нагнувшись, поспотикався за товаришем.— їв, кажу, в полоні мишей, їв ящірок. Аби вижити. Тепер я хочу...
Він не доказав. Обидва миттю чудернацькою двотулубною істотою шугнули попри мене назад і, поки я оглянувся, пірнули в підворіття. Я перейшов на протилежний бік вулиці і з калатаючим серцем застиг, чекаючи, що буде далі. Але зокіль не було живої душі. Між дахами недолуго стогнав вітер, десь дзеленчала підірвана бляха. Вони недарма повернулись, щось запримітили. Та дивно: вулиця, порожня; Ще перечекавши хвилину, я попростував уперед. У кінці кварталу в груди мені вперся, ошпарюючи лице, морозяний вітер. Вільною рукою я поправив шапку. Раптом, мов із-під землі вставши, мене оточили якісь люди. Я рвонувся туди-назад, та десятки рук потягнули мене вниз.
— Будеш кричати, — заревіли над вухом, — заткнемо ганчіркою пельку.
Я осліп від крижаного холоду, що заповзав в очі.
 
Під закоптілою стелею горіла плитка, як тарілка, лампа, ритмічно вибухаючи кривавим промінням. Голі стіни, подовбана підлога, надвалена грубка. На зсунутих столах хрипів сотник. Він був такий широкий у плечах, що вони звисали за краї стола. На дебелій шиї ткацьким човником бігав зморщений кадик, мало не досягаючи квадратної неголеної бороди. Я кинув посеред долівки мішок і сів на лаві біля виходу.
— Одразу видно муштровану людину, —

читати