Завантажити

приїхали замети сліди за постріляними з Гривастюкової научки поляками, то не займайтеся тим, що вам не хочеться робити і не має на це певних вказівок.
— Пане Повсюдо!..
— Що, пане? Вас Гривастюк прислав, сотнику?
Криж упритул підступив до мене і, бризкаючи слиною, крізь зуби процідив:
— Але ж люди слухають, пане Повсюдо. Заспокойтеся. Ходімо до хати.
Ми сіли під затканим подушкою вікном.
— Слухаю, сотнику.
— Ви не знаєте, де дівся Павлюк?
— Знаю: шукайте вітра в полі.
— Не сердьтеся,— сказав він тремтячими губами.— Павлюка не поранили?
— Ні.
— Я розумію,— сказав він, помовчавши.— Скалічили вашу дружину, і ви маєте причину озлобитись. Але я боюся думати, що ви з Павлюком в усьому сходитесь, того його захищаєте.
— Схожуся я чи ні — це моя особиста справа. Мене чорти беруть, що ярлик комуніста припікають до кожної тверезої і одвертої людини.
— Ви, очевидно, не все збагнули в теперішньому житті.
— А коли ти збагнув і совість твоя не кричить проти безчинств, прошу геть з цієї хати! Тут ніхто ніколи нікого не обдурював. Нікому не замилювали тут очей, не кривдили. Це свята хата. Прошу. Прийдеш вночі і вб'єш мене.
— Що ж?— Криж втомлено, звівся.— Я вірю, що це, як ви кажете, свята хата. Може, я справді не гідний того, щоб переступати її поріг.
Плечі його затряслися від якогось внутрішнього корча, ламав його надвоє.
 
Микола як ні в чому не бувало сидів на дошках під бункером і розмовляв з Мельником.
— Ох і всипав я Крижеві,— сказав я, думаючи: якщо я зірвався — бути біді зі мною, тепер я зсунувся зі свого укріпления, як пес з полови.— Свята, кажу, прошу геть, не сій блуду...
— Хто свята? — засміявся Микола і перезирнувся з Мельником.— Я люблю, коли ти злостишся, Прокопику.
— Хата свята.
— Ти його вигнав?
— Витеребив, як зогниле зерня. Кажу — прийдеш вночі і підстрелиш мене. Я звалив на нього всю вину за вчорашнє.
— Ти недалеко від правди. На Лісничівці народилося. В нашому замку.
— Та це ж...— Мені раптом це стало повітря.
— Те саме, те,— засміявся Микола, подумавши, що я не знайшов потрібної лайки.
— Чого ти бродиш? Хочеш, щоб заарештував?
— Не боюся я твого Крижа. Коли починається зуб за зуб — мене живим не візьмуть. Уб'ю десять, поки мене накриють. Нехай іде зі своєю сотнею. Республіка дриґає в конвульсіях ногами. Побачимо, куди він кинеться через кілька днів. Баби закоцюблять.
Я зайшов до бункера за обценьками. Коли повернувся, Микола вже доходив до виярку, куди недавно повернув, побачивши толоку, поранений поляк.
— Пане Повсюдо,— звернувся Мельник.— Хлопці ось, ідуть, і Миколі ліпше піти з очей, щоб ні на кого не кидати підозріння. Він просив вас допомогти. У мене є його книжки. Я їх принесу сюди ніби полуденок, а ви вже постарайтеся доставити їх до вертепу. Там біля кринички є плитка, під неї і покладіть. Я сам би це зробив, але й за мною підглядають. Не завадить вам при тому бути обережним, дивіться, чи не йде хтось назирці. Це Миколине прохання.
— Добре. Дома я спитав:
— Маринко, що в нас нині за влада?
— Якась зурна, Прокопику. Чого питаєш?
— Просто так. Я подумав, що ти спиш. Болить?
— Шпигає. Гарячка менша. Ти не бійся, я швидко видужаю. У мене тіло швидко гоїться. Та й зілля... Ти даремно не віриш,— сказала вона трохи ображено, попереджуючи мою посмішку.— Зіллям лікують здавна-прадавна. Усі способи перевірені. А скільки їх загубилось!.. Що з Миколою?.
— Приходив.
— На що вже війна — і то такого не було.
— Ось тобі нова влада... Бандитство. Спочатку, посвітять в очі, аби вивідати, хто чим дише, а тоді насилають бандитів на розправу. Проклятий шпигунський вік! Іудівська демократія!..
Вкривши Марину шорсткою веретою, я сів на ослін, глянув по хаті. Переді мною стало велике «треба». Треба дітям сороченят, бо мають по одній, треба нам сорочок, маємо по одній. Треба одягу, взуття, простирал, подушок, посуду, інструментів. Мушу зібратися, поки зі мною і нічого не скоїлося, до Залісся.
Онук перед тижнем поховав жінку. З весни животом канділа. Оплакує і лютує: нечепурна була, всі закутки позахаращувала дрантивими кошиками із гнилою квасолею, лушпинням і зацвілими ганчірками.
— Прокопику, лягай, чого задумався?
Заліз на кривобоку, затовчену лежанку, поклав голову на тверду, як плита, подушку, натягнув тяжку, як бляха, верету. Ну от, змінилась влада. Ще будуть мінятися. А яка не лементує, що старається полегшити людям життя? Кожна кричить, розперізується, прагне замерзити очі надіями, а душу — вірою. А спробуй упімнутися за цих нечепурних Онучок; затурканих Головацьких, схожих на опудала; за тих, що таскають вози бур'янів, повертаючись з поля, котре, як казала Татаринова Параска, перетворили в тяжку могилу для людей; за Марину, яка крадеться з санчатами дров поза Лісничівку... Та що тут балакати...
— Не зітхай, Прокопику.
— Не буду.
 
Х
Ковальчук задушився у своїй

читати