Завантажити

труні. Лягаючи, він підкладав під віко скручений рушник. Очевидно, рушник висунувся, старий твердо спав і закоценів.
Голосять. На оборі повно. Покійник, здається, спить. Накликана смерть не спотворила обличчя — воно синювато-чорне і зливається з погано поголеною щетиною.
Побачивши мене, Ковальчучка заходиться жорстоким ревом, та через мить вмовкає, вибирається з-поміж свічок і бабусь до мене.
— Прокопику, дитинко,— шепче гарячити віддихом,— слаба Марина? Ти прости йому, грішному. Бусурмен він був, і най бог не противиться, зоставив нас без нічого, без нічогісінько...— Губи її розтягнулись від вуха до вуха тонким білим рубцем, підборіддя затремтіло, чорно заплямившись зморшкуватою ямочкою.— Ади, записав усе добро на церкву! Ойо-йой... залишилась я сама! Сама...—Повівши навколо сухими запаленими очима, Ковальчучка вчепилась руками у вилоги чорного кафтана.— Сама, Прокопику. Піди, прошу тебе, до грабарів, най викопають яму. І виторгуй, Проколику, аби не взяли багато. Все бусурмен записав на церкву-у-у-у... Місце вибери, Прокопику, щоб видко було ріку і село. Най спочинуть очі бідолашного на тому, де він вік свій змарнува-а-а-ав...
Обминаючи кущі свербивуса, я переступав запалі могили і пощерблені хрести в траві. На хрестах ластівки зліпили гнізда. Перекладинами моталась повитиця.
— Агов, пане Повсюдо! Де велите копати? — Герасим Спілка — потомствений грабар у Колобродах.
Я невизначено махнув рукою, і кмітливий могильник, спираючись на лопату, почвалав униз. За ним побіг його підручний Андрусь Журавель. Весело перекинувшись кількома словами, вони почали копати. Я сів на постаменті з-під хреста.
Спілка набив тютюновою потерухою люльку, сів на держак лопати, перекинувши її через яму.
— Колись мій дід наказували перед тим, як копати, цілувати землю. Признака в тому така: якщо поцілуєш, то можеш викопати скарб. І якось уже на старості літ бог їх винагородив, видобули казан з золотом. Але що дурний — свят-свят, про небіжчиків так не годиться казати,— що дурний може вчинити з. золотом? Пропити. Спився дід на нінащо. І вмер у ямі, яку копав іншому. То я оце напучую Андруся, аби цілував землицю, а він ні в яку силу. Даремно впираєшся, хлопче.
— На місці вашого діда я б золото пустив у діло,— вищирився Андрусь.
— У яке? — питаю я.
— Го-го! Я б скупив усі поля в Колобродах і став паном.
— А далі?
— Ну, що далі? — мовив Андрусь трохи розгублено.— Далі їв би три рази на день холодці, душеники, пив би ром з медом, мав на щовечір файну дівку...
— Ого!..— Спілка ще хотів щось сказати, коли лопата його об щось заскреготала, і з глини надважився присадкуватий десятилітровий казан, закоркований облитим смолою дерев'яним чопом.
Не встиг Спілка отямитися від здивування, як Андрусь, зробивши круглі очі, опукою скотився в яму, схопив обома руками казан і, висадивши його з протилежного боку, чкурнув зі знахідкою в глиб цвинтаря.
Спілка в нестямі зарепетував:
— Стій, сучий сину! Стій! То я відкопав…
Андрусь біг униз до села. Спілка, важко теліпаючись, подався за ним. І тут казан випав з Андрусевих рук. Прокотившись кілька метрів, ударився об чорний оскал каменюки і розбився. Уцілів лиш людський череп величиною з півлітрове горнятко.
Андрусь і Спілка стали над черепом як укопані. Потім Спілка для більшої певності оглянув осколки казана і надщемлений камінь.
— Чого на світі не буває! — сказав він і, проткнувши затичкою люльку, набив її знову потерухою.
— А ця голова одрубана,— сказав Андрусь.— Чого б її інакше захоронювали в казані? Може, її відсікли в татарське нашестя? Тіло пішло з Дністром або згоріло, а череп поховали.
— Цілком може бути,— спокійно погодився Спілка, потягуючи люльку.— Скільки тих голів пішло за Татарщиною!.. А ти — моторний,— мовив він трохи згодом, звертаючись до Андруся.— Шпаркий, бестія.
— Хи-хи! — засміявся Андрусь.— Ви наклали б на себе руки, якби я втік з золотом.
— Чогось довго не несуть мерця.— Спілка з-під долоні зиркнув на село.
— Принесуть, нікуди він не дінеться,— запевнив Андрусь. Нарешті з вулиці виповз затиканий корогвами язик процесії. Всупереч звичаєві, труну везли підводою, бо Ковальчук вмер не природною смертю і не заслужив такої пошани, щоб тіло несли до могили. У першому ряді процесії, вся в чорному, йшла Марина.
На фронті мені самому доводилося закопувати вбитих. Та це робилося в мовчазній, запеченій болем скорботі за тих, хто на черзі. А Ковальчука ховали поспіхом, машинально, перешіптуючись. Лунко загримав молоток по труні. Гриміт пройшовся по юрбі схлипуваннями. В цьому останньому гримоті є щось таке ж таємниче і маркітне, як у крику новонародженого.
— Не його жаль,— зітхнула Марина.— Жаль того, що він міг бути добрим.
Зверху хляпає змішана з вапном глина. Я дивлюсь на павутину балок і кроков, на сітку лат, за якою чисте блакитне небо. Якби сьогодні вийшов Мельник, з боку Дністра вже можна було б бити драниці.
Звечора Мельник просив мене

читати