Завантажити

усю ніч, повернувсь я, нарешті, до друзів...
З гуртом товаришів Еней відбуває до надбережних гір, щоб там перечекати, коли відійдуть греки (в. 795-804).
[* Іда - гора на південь від Іліона.]
[** Фенікс - грецький воїн, син Амінтора, супутник Ахілла в троянській війні.]
[*** Тобто західний, від грецького слова «геспера» - вечір, захід.]
[**** Долопи - фессалійське плем'я, що жило по узгір'ях Пінду.]


Книга III
Еней далі розповідав про свої мандрування, що почасти нагадують мандрування Одіссея в поемі Гомера. Він дорогою відвідує Фракію, Дедос, Кріт; буря заносить його кораблі до Строфадських островів, де троянцям доводиться витримати сутичку З крилатими потворами - гарпіями; врятувавшись від них, далі Еней зустрічає в Епірі віщуна Гелена (сина Пріама) і напівзбожеволілу від горя вдову Гектора Андро-маху; об'їжджаючи Сіцілію, Еней тільки здалека побачив кіклопа Поліфема, якого осліпив Одіссей, відібрав грека Ахеменіда, якого Одіссей випадково забув у печері кіклопа. Нарешті кораблі припливають до затоки Дрепану, у північно-західній Сіцілії. Тут помирає Анхіз. Еней скеровує свої кораблі до Італії, але буря (описана в першій книзі) відкинула його до африканських берегів (в. 1-718). [443]


Книга IV
КОХАННЯ ДІДОНИ
(В. 1-89)
Отже, цариця давно вже, тяжкою потята любов'ю,
Рану на серці ятрить і вогнем пожирається тайним.
Мужа відвагу велику в душі уявляє та славу
Роду його; залишились прикуті до серця обличчя,
Мова, спокою приємного пристрасть не дасть її тілу...
Тільки наступного дня освітила всі факелом Феба
Землі та вогку Аврора усунула тінь з небосхилу -
Так до сестри дорогої недужа на пристрасть звернулась:
«Анно, як, сестро, мене у ваганні сновиддя лякають!
Хто цей чужинець, недавно до нашого міста прибулий,
Що і обличчям прекрасний, і духом, і в зброї найперший?
Думаю, певність моя ж не даремна, що з роду богів він.
Боязкість душі низькі видає. Ах, його як нещадно
Кидала доля! Як дивно розказував нам він про війни!
Якби назавжди я раз не поклала собі остаточно,
Що не з'єднаюся більше ніколи я путами шлюбу,
Скоро і перше кохання смертю мене ошукало;
Якби мені не набридли ті ложа та факели шлюбні,-
Мабуть, єдиній оцій я піддатись могла би спокусі.
Анно, признаюсь, по смерті нещасного мужа Сіхея,
Як тоді брат чоловічою кров'ю оббризкав пенатів,
Цей лиш чуття прихилив і ще більш підштовхнув до падіння
Дух занепалий мій. Давнього полум'я бачу ознаки.
Краще волію, проте, щоб земля підо мною розкрилась
Чи всемогутній отець перуном мене скинув до тіней,-
Аж до тих тіней поблідлих Ереба у ніч глибочезну,-
Перш ніж, Чесното, порушу тебе я й закон твій зламаю.
Той вже, хто перший з'єднався зо мною, кохання моє все
Геть відібрав і нехай же його береже у могилі».
Мовивши все це, рясними слізьми свої груди змочила.
Анна таке відповіла: «O сестро, миліша за світло,
Чи ти, самотня й засмучена, молодість всю промарнуєш,
Ані дітей, ані радощів ти не пізнаєш Венери?
Думаєш попіл отой пильнувать або Манів могильних?
Добре; раніше сумну женихи не могли прихилити
Ані з Лівійських країв, ані з Тіра: зневажений Ярба
Й інші вожді, що для славних годує земля африканська
Подвигів: навіть приємній чинитимеш опір любові?
Чи не спадає на думку, в чиїх ти полях оселилась?
Тут Гетулійські міста, їхнє плем'я нездблане в війнах
Нас і Нуміди безвузді* й оточує Сірта відлюдна,
Далі пустиня безвідна й країна простора доволі
Лютих Баркеїв. Скажу що ж про війни у Тірі й погрози [444]
Брата твого**?
Отже, гадаю, що з волі богів і з Юнони сприянням,
Вітер погожий сюди скерував кораблі іліонські.
Місто, яке ти, о сестро, побачиш отут! Що за царства
З шлюбу такого постануть! В союзі із зброєю тевкрів
Слава пунійська наскільки зросте в перевершених справах!
Згоди благай у богів, учиняючи вгодні їм жертви,
Гостя ще більше пильнуй і вигадуй причини забари,
Поки на морі лютує зима й Оріон дощовитий,
Судна ж розбиті».

Після цих слів запалила їй душу гарячу любов'ю.
Серцю надію дала і, напевне, від стиду звільнила.
Спершу до храмів ідуть, близ жертовників ставши, благають
Дозволу; обраних там за звичаєм вбивають двозубих***
Фебу, Ліею-отцю й, що закони поклала, Церері,
Першій з усіх їх - Юпоні, що пута зав'язує шлюбні.
Держачи в правій руці патеру****, прекрасна Дідона
Білій корові сама вино виливає між роги.
У переддвер'ях богів до жертовників жирних підходить,
Жертвами день починає і в грудях овечих відкритих
Нутрощі жадно живі ще досліджує оком уважним.

Ах, ворожбитський нерозум! Хіба обітниці безумній
Та ворожба допоможе? Тим часом кісток поїдає
Полум'я мозок м'який. Мовчазна все не гоїться рана
Глибоко в серці. Згораючи, місто обходить нещасна
В цьому безумстві Дідона, немов олениця стрілою
Здалеку вражена влучно у крітських гаях необачна
Тим пастухом, що кинув летюче залізо, непевний
Наслідку, та ж, біжачи поЧяісах і по горах Діктейських,
Все ще блукає; смертельна стирчить очеретина в боці.
Нині з собою Бнея між мурами водить, фортеці
І

читати