Завантажити

наставив
І, не сказала б супутниця мудра, що це лише тіні
Пурхають, привиди лиш в оболонках порожніх без тіла,
Кинувся б він і даремно мечем уражав би примари.
Звідси дорога на Тартар веде вже до хвиль Ахеронту.
Тут каламутна безодня кипить і, у нуртах широких
Весь перемішаний з мулом, пісок у Коціт виригає,
Води жахливі оці сторожить перевізник і ріки,
Брудом страшенним укритий Харон: борода сивиною
Нечепурна пойнялась, і жевріє зір нерухомий,
Плащ той забруднений грубим вузлом йому висить на плечах,
Човен відштовхує сам він жердиною й ставить вітрила.
І на судні, що іржею пойняте, тіла перевозить.
Літній уже, але повна снаги його старість зелена.
По берегах порозкидані товпи сюди натискають,
Мужі стоять і матрони, позбавлені подиху трупи,
Постаті славних героїв, дівчата, що вмерли до шлюбу,
І юнаки, що в батьків на очах у вогні спопеліли.
Так по лісах незліченне, як холодом першим повіє,
Листя пожовкле летить; так від спінених моря безодень
На суходолі збиваються птиці, як рік непогожий
Гонить за море їх всіх у землі, що сонцем зогріті.
Ставши на березі, дехто благає собі перевозу,
Руки простягти вперед, бо іншого берега прагне.
Хмурий, проте, той весляр, то тих обирає, то інших;
Декого й зовсім далеко держить від пісків надбережних.
Прикро дивує Еней і, зворушений галасом диким,
Мовить: «Скажи мені, діво, що треба тим людям на річці?
Хочуть чого всі ці душі? Чому це він тим залишатись
Каже на березі, тим же на синій воді веслувати?»
Коротко так відповіла жрекиня йому довголітня:
«O порождіння Анхіза, богів найпевніший нащадку, [447]
Бачиш глибокі Коцітові води й болото Стігійське,-
Ним і боги присягатись бояться й порушити слово.
Всі, кого бачиш отут,- це юрба непохованих бідна,
Цей перевізник - Харон, з ним же тільки поховані їдуть,
Бо не дозволено тих перевозити перше по хвилях
Від берегів цих страшних, ніж в могилах їх кості спочинуть;
Круг берегів тут блукають і пурхають ціле століття:
Тільки тоді вже, допущені, води бажані побачать».
Спершу затримавшись, знову нащадок Анхіза відходить,
Мислячи довго й, зворушений долею душ тих сумною,
Бачить скорботних, позбавлених шани лежати в могилі,
Там він Левкаспа й призвідця лікійського флоту Оронта,
Тих, які з Трої по моря шляху прибули вітряному
Й згублені Австром, що в воду затяг кораблі й моряків всіх.
Ось серед них і керманич блука Иалінур, що допіру
На перегоні Лівійськім, пильнуючи зір мореплавних,
Скинутий раптом, у хвилі звалився з корми вниз крутої.
Ледве його розпізнавши у темряві дуже сумного,
Спершу звернувся отак: «Хто з безсмертних тебе, Палінуре,
Вирвав із нашого кола, в безоднях морських утопивши?
Все розкажи мені. Бо по цей день правдомовний, надійний,-
В цім лише слові мене ошукав Аполлон-віщувальник,-
Він же мене запевняв: «Без утрат і напасті щасливо
Дійдеш Авзонії***. Що ж тепер важать його віщування?»
Мовить керманич: «Ні! правду триніг віщував тобі Феба,
Сину Анхіза,- не бог утопив мене в морі бездоннім,
Бо ж і кермо корабельне, якого я міцно тримався,
Човном керуючи, я одірвав і потяг за собою,
В море упавши. Та, свідчуся морем тобі непогожим,
Я не за себе тоді жахавсь, а боявся за тебе,
Що без керма й без керманича, посеред нурт опинившись,
Твій корабель не спроможеться більшої витримать бурі...
Три непогодяні ночі носив мене Нот ошалілий
На бурунах тих високих, і лиш на четвертий світанок,
Хвилею знесений, я Італійськую землю побачив.
От і до берега я досягнув і вже був у безпеці,
Але тубільці лихі, що мене уважали за здобич,
Збройно напали на мене, коли я в намоклому вбранні,
Весь обважнілий, хапався за виступи скель прямовисних.
Нині ж я іграшка вітру та хвиль на глухім узбережжі.
Радісним сяйвом небес і повітрям тебе заклинаю,
Батьком померлим і Юлом - надією серця новою:
Визволь мене і в недолі моїй поможи, бездоганний.
Гавань Велінську знайди і землею посип моє тіло
Або, як знаєш ти путь, що тобі показала напевне
Мати-богиня,- адже ж неможливо без божої сили
Перепливати ці ріки страшні, це болото Стігійське,-
Руку нещасному дай, відведи через води з собою,
Хай хоч по смерті я мирно спочину в оселі спокійній». [448]
Так говорив він, а віща пророчиця так відказала:
«Звідки таке, Палінуре, у тебе бажання жахливе?
Ти, непохований, води Стігійські побачиш і далі
Води страшних Бвменід і на берег без дозволу зійдеш?
Не сподівайся ж благанням одвічний закон одмінити,
Але нехай моє слово потішить тебе у скорботі.
Знай, що сусідня по всіх тих містах та околицях людність,
Вражена явищем з неба, з костей твоїх зніме наругу,
Насип зробивши могильний і честь тій могилі віддавши;
Матиме вічно те місце віднині ім'я Палінура».
Після цих слів весь розвіявся сум, і турбота у нього
З серця зійшла вже. Та пам'ять і назва його звеселяють.
Далі рушаючи в путь, до ріки подорожні доходять.
Ледве від плеса Стігійського їх постеріг перевізник,
Як вони, гай мовчазний перейшовши, до човна прямують,
Зразу ж до них удається і так нарікає словами:
«Хто б ти не

читати