Завантажити

скрізь все окбло курить неймовірно,
Здолано батька тепер: знов угору він раптом підвівся
І повернувсь до богів і до зорі святої з благанням:
«Нині забари нема. Я іду, куди ви велите нам,
Рідні пенати, а ви захищайте мій дім та онука.
Ви сповістили мене, так що Троя під захистом вашим.
Сину, корюсь я тобі і з тобою іти не відмовлюсь».
Так він сказав, і умить став вогонь через мури з'являтись,
Аж від пожеж незгашенних повіяло жаром близенько.
Мовив я: «Ну лиш сідай, дорогий мені батьку, па плечі,
Сам я і шию схилю,- твій тягар не важкий мені буде.
Що там не випаде нам, небезпечність ми стрінемо разом,
Приймем і визвіл удвох. Хай маленький Іул виступає
Теж біля мене й здаля хоч слідкує за нами дружина. [441]
пи ж, мої слуги, усе, що скажу я, в ушах зберігайте:
З міста як вийти у даль, то там буде могила й Цереря
Ниві покинутий храм; там же б й кипарис старовинний,
Що вже багато він літ через предків побожність існуй.
От до тих місць через різні шляхи й зберемось ми всі вкупі.
Ти ж тепер, батьку, бери наші святощі й різних пенатів,
Я бо допіру від січ та убивств одійшов,- то й не личить
їх доторкатись мені, аж поки в живущому струмі
Я не обмиюсь».

Так я сказав, і тоді на похилену шию та плечі
Одяг кладу я і лев'ячу шкуру і потім підходжу
До тягара, а Іул, мій синок, вже схопивсь за правицю
І по слідах моїх йшов, не встигаючи стежить за батьком;
Ззаду дружина пішла. Ми йдемо по місцевостях темних,
І от тепер-то мене, що ні льоту списів не лякався,
Ані ворожих полків, що насупроти мене стояли,
Всякий жахає вітрець, всякий звук мою душу бентежить:
Так, розхвильований, я за тягар свій тремчу й за дорожніх.
Я аж до брами сливе наближавсь, завертаючи майже
Всю вже дорогу, коли доторкнувся до вух моїх раптом
Гомін швидкої ходи, і мій батько, що в темряву зорив,
Скрикнув: «O сину мій, сину, тікай, бо вже ворог за нами.
Я уже й сяйво щитів і блискучую мідь на нім бачу».
Тут невідомо яке божество, неприхильне до мене,
Розум мені відняло. Бо коли я метнувся тікати
Вбік від дороги і вдавсь на розпуття з відомого шляху,-
Тут на мій сум чи то викрала Доля дружину Креусу,
Чи заблудилась вона і спочити утомлена сіла,-
Хто його зна, тільки нам не вернулась пізніше на очі,
Та про загублену я не раніше згадав, обернувшись,
Як досягли ми уже до могили й священного здавна
Храму Церери: її бракувало на зборах самої.
Так ошукала вона чоловіка, супутників, сина...
Світе, кого із людей та богів я не гудив, безглуздий?
Навіть нічого страшніш у спустошенім місті не бачив.
Я доручаю тоді своїм друзям Асканія, хлопця,
Батька й пенатів усіх і в яру їх глибокім ховаю,
Сам же до міста біжу і надітою зброєю сяю,
Всі небезпечності я присудив потерпіти, по Трої
Зпову пройти і біді свою голову знову підсунуть.
Я повертаюсь до мурів і хмурого брами порогу,
Звідки раніш я тікав, і, сліди розглядаючи власні,
В темряві ночі біжу та дружини очима шукаю.
Скрізь мене острах бере і лякає сама мовчазливість.
Згодом вертаюсь я в дім,- може, якось вона випадково
Знов завітала туди? - Але в дім увірвались данайці.
Вже й ненажерний вогонь із високої стріхи женеться
Вітром, і полум'я зверху лютує й бурхоче в повітрі.
Далі я йду і дивлюсь на палати Пріама й на башту:
Бачу я тут в спорожнілих вже портиках храму Юнони, [442]
Фенікс** та хижий Улісе, що обрало їх вартовими,
Здобич усю стережуть. У це місце скарби з Іліона
Купами зносять: з запалених храмів жертовники божі,
З золота чистого чари, усе награбоване вбрання.
Злякані вкрай матері і хлоп'ята так само стояли
Там навкруги.

От я наважився сповнити голосом темряву ночі,
В вулиці я закричав і, зітхаючи марно, Креусу,
Журний, почав викликать і гукать її знову та знову.

А як шукав я її та блукав по будинках похмурий.
Раптом з'явилось мені безталанне Креуси обличчя,
Вся її постать, хоч вища далеко від знаної мною...
Я остовпів, розгубився, й мій голос прилип до горлянки...
Так от сказала вона і зняла з мене клопіт усякий:
«Годі, немає чого мордувать себе сумом безглуздим,
Любе подружжя моє. Приключилося все це з веління
Неба; чи Доля тобі боронила в дорогу Креусу
Вивести, чи не бажав сам Олімпу високого батько.
Ти ж по широких морях наблукаєшся з статками досить...
Потім дістанешся в край ти Гесперський***, де Тібр наш Лідійський
В тихій своїй течії по ланах пробігає родючих.
Там тобі буде гаразд: там і царство, й царівна-дружина
Ждуть тебе, друже, давно - кинь же плач свій по любій Креусі.
Я не побачу осель мірмідонів чи гордих долопів****,
Я до ахейських жінок не піду як рабиня,- не дурно ж
Я - Дарданіда дружина й самої Венери невістка...
Мати велика богів на цім місці трима мене в себе.
Ну, прощавай же тепер і люби тільки спільного сина».
Мовивши все це, розвіялась зразу в повітря легкеє,
Я ж тільки гірко ридав, та промовить не міг їй ні слова...
Тричі старався руками я шию її обхопити,
Та, хоч обнята, вона все виходила з рук моїх тричі;
Наче легенький вітрець, наче сни ті крилаті, прозорі.
Згаявши так

читати