Завантажити

не хотів пошкодити народові.
І все!
Зрозумійте (мабуть, не зрозумієте!), що, коли на виступах мене вітають слухачі, народ, я приходжу додому і падаю, знесилений, терзаючись (так, терзаючись!).
За що?! За що люблять? Я ж нічого, достойного великого радянського народу, не зробив!
Всі оплески, всі виклики я розумію як вимогу:
«Зроби!»
А де сили?
Як виріс наш народ, як змужнів, як звеселів, — та в кого ж знайдуться сили, хист, талант, щоб задовольнити потребу нашого замічательного народу на культуру, на художнє слово?
А який же народ наш добрий, який увічливий, який делікатний!
Скільки ж у нього добра до всіх тих, хто хоч трішечки дає йому незвичайного, небуденного, до роздуму придатного...
І коли мені доля дала змогу хоч трішечки, хоч отакунічки дати народові посміхнутися, — киньте всі гонорари, добра, багатства, — все киньте!
Найвищого гонорару, як веселий блиск в очах народу, — нема.
18 грудня, 49. Ну, чому я мушу чукикати літературу? Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу? Офіціально? Ні!
А серцем, душею, болем моїм?
Чому? Чому такий біль у мене не тільки за «провалля» в літературі, а за особу талановиту, за її поведінку навіть в особистому житті?..
Для літератури мало кришталевої чистоти, література — це перл у кришталях і чистота в найчистішому.
Який жах (а може, й не так уже страшно), що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури.
Я їх бачив, з ними говорив, за одним з ними столом сидів, пив, їв, розмовляв, сміявся, жартував...
А потім читав.
19 грудня, 49. А ви коли-небудь бачили прикажчика в літературі? Такий собі:
— Чево ізволіте? Ямб? На скільки порцій?!
І такі єсть! Ну, бог з ними.
19 грудня, 49. Розписався...
Ну, добре — Вишня вже єсть. Так сталося...
Життя міняється, люди інші, змінилися... «Ми вже не такі, як були...» і т. д. Все це так. Все це вірно. А література? Я ж розумію, що ми пишемо не те і не так, як колись...
А чи шукав хтось із нас нові слова (так, так — слова!)? Нові літературні ситуації, нові прийоми, нові навіть зап'яті?..
Ви розумієте, про що я хочу сказати!
Я вже старий, працюю в літературі тридцять літ! — але я прагну, хочу, — до болю хочу! — сказати якесь таке слово і в якійсь такій новій ситуації, щоб і ми, письменники, не пасли задніх у нашому житті...
От! Перетворення природи... Не буде пустель, пісків, чорних бур! Ліси... Дерева... Ставки...
А в літературі? Хіба в літературі нема пустель, нема байраків, чорних бур, суховію?
А чому ж ми не беремося (рішуче!) за насадження нових дубів у літературі?
Не думайте, що я не бачу різниці між лісом і літературою! Бачу!
Але для того, щоб щось посадити чи посіяти, треба бур'яни виполоти... Полоти треба!
А ми хіба за це взялися?
От сидить у літературі якийсь будяк N. приміром.
Він розрісся, вкоренився, такий собі аж ніби хороший, — а по-справжньому: росте, висмоктує з літератури соки, а для літератури ніякої з нього користі.
Та хіба таких мало?
Скільки ж їх, що притулилися, присмокталися літератури?!
А соки для них давай! Щоб вони жили!
25 грудня, 49. Шістдесят літ! І мені здається, що хтось, десь прожив оті шістдесят літ, а не я! Невже я вже такий старий?
Який тягар — шістдесят літ!
Іноді мені так хочеться «підскочити», «перевернутись», пограти в покотьола... А подумаєш: шістдесят літ! І... зупиняєшся.
Скажуть же: старий збожеволів!
А я ніяк не збожеволів, — мені не хочеться бути старим, і я ним ніколи не буду!
7 червня, 50. Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!
20 жовтня, 50.
Я — письменник.
Прожив я шістдесят уже з гаком літ.
Трудне моє було життя.
Підходжу до фінішу.
Хто ж я, зрештою, такий?
Я — Остап Вишня. Народ мене знає, народ мене любить.
Не для хвастощів і не для самозаспокоєння це я говорю...
Колись, — я говорю правду, — в години роздум'я я вирішив: житиму так, щоб нікому не зробити зла, прикрості.
Толстовське «непротивление»?
Ні! Просто не любив я печальних лиць, бо любив — -сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося.
І от — кінець уже життя!
Хто ж я такий? Для народу?
Я — народний слуга!
Лакей? Ні! Не пресмикався!
Вождь? Та боже борони!
Слуга я народний, що все моє життя хотів, щоб зробити народові щось хороше*
А що я міг таке зробити, щоб народові було приємно?
Я — маленький чоловічок, мурашка, комашинка в народній величі!
І коли я вже волею судеб зробився письменником і визначилася моя робота, я свідомо (підкреслюю це!) думав про одне:
«Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, — тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, — щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, — щоб вони хоч отакуньким шматочком радості засвітилися».
І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок,

читати