Завантажити

що я, Вишня, гадаю, що Донбас без мене не вміє сміятися! Ха-ха! І вміє сміятися, і знає, як сміятися, — ще краще від нас із вами.
А от — у літературі? Як? Анекдотиками? Не вийде! Вони, донбасівці, такі мудрі, такі чудесні, що нас із вами розсмішать... Ох і кріпкий орішок! Може, я й не розкушу, та знайдуться люди, що після мене так засміються, так загогочуть, що тільки квакнеш. Скільки єсть там людей, скільки єсть там явищ — чудесних, неповторних...
А як?! Поки що я не втнув...
А можна... Ой як можна...
А головне — треба!
Щоб розлігся шахтарський сміх, радісний, веселий. а головне — творчість!
Він буде! Вірю!
З грудня, 51. Покидаючи Вас усіх, мої дорогі, кланяюся Вам земно за те, що бачив Вас, за те, що жив із Вами.
Хай буде Вам добре!
Ви бачитимете народ наш у всій його величі, в розквіті його таланту!
Дозвольте ж і мені бути присутнім на його торжестві!
Остап Вишня
З грудня, 51. От ходжу я по Києву і дивлюся на наш чудесний город.
Біжать хлопчаки, біжать дівчатка: чорняві, русяві, біленькі. Вони колись будуватимуть наше майбутнє. І який перед ними шир! Які простори! Перед ними все!
Бігає перед моїми очима маленький Павлушка, щасливий, веселий, і не знає, що для того, щоб він отак бігав, — жив на світі Ленін.
Він собі підстрибує: скік-скік! Він собі підтопує: топ-топ! А Трумен для нього, для мого Павлушки, атомну бомбу готує! Що це робиться?!
Ви тільки подумайте! Я одного хочу, щоб він, отой маленький, біленький Павлушка, виріс великий і задавив Трумена! Щоб усі Павлушки повиростали і задавили Трумена! І все!
З грудня, 51. Слава Гоголю, Ніколаю Васильовичу!
Працюю над «Ревізором»...
Як це трудно! Тру-у-у-дно!
Я ж буду злочинцем, коли зроблю з Гоголя Вишню! А хіба я зможу підпаскудитися, щоб із Вишні зробити Гоголя?!
От і борюкаємося!
А хочеться, щоб Гоголь зазвучав нашою мовою так, як він має право звучати...
Одна українська поетеса в розмові зо мною (ми говорили про переклад Гоголевих творів) здивовано запитала:
— А зачєм?
Те, що українська поетеса сказала мені:
«А зачєм?» — я не здивувався. Іменно — «зачєм»? Бо вона, на жаль, і досі не розуміє, що є на світі народна, рідна народові, мова.
...Так от Гоголь! Ніколай Васильович! Як його зробити так, щоб по всіх селах любили його?
Як? Навчіть!
Ота поетична індичка може сказати: «Зачєм?»
Що їй болить?
Їй заплатять за два ямбо-брахії по 10 крб. за рядок, — і вона задоволена. Вона пшеницю від верби не відрізняє: і те шумить, і те шумить, — надрукують!
От вона й говоригь: «Зачєм?»
А я з М. В. Гоголем мучусь!
Визнаю: радісна мука, приємна мука, та проте — мука!
5 грудня, 51. «Умирающий капитализм, — пишет он, — в борьбе за сохранение своего существования угрожает всем человеческим ценностям, и нам необходимо защитить их. Защита философии и прогресса философии есть защита философии социализма, то есть диалектического материализма, точно так же, как зашита человеческой культуры есть защита социалистической культуры...»
Це — виписка з «Правды».
Хіба слово «комунізм» чи «соціалізм», саме оце слово, страшне Черчіллеві чи Труменові? Воно страшне їм через те, що воно відбере у них маєтки та банки!
23 грудня, 51. Були на полюванні.
І не вбили, не застрілили нічого.
Для мене це — типове явище.
Коли я приходжу (як завжди) додому «попом», без нічого, — всі спокійні. Всі: жона, донька, зять, і навіть онучок, Павлушка, зовсім байдуже заявляє:
— Ді (дід)! Зайць (заєць) ма, (нема!)!
Зайця, як завжди, нема.
І от одного разу я приношу з а я ц я. Факт!
Ціла трагедія...
Як? Дід убив зайця? Не може бути!
І пішло!
Дружина з кимось говорить по телефону:
— А ви знаєте, — у нас заєць!
— Ну?
— Факт! Павло Михайлович приніс. (Приніс!). І от я мучусь уже тиждень: хто вбив того зайця? Чую крик:
— Та ні! Та не може він убити зайця! Я двадцять літ із ним живу, і ніколи такого не було, щоб він убив зайця! Що робить! Кажуть, що гомеопати помагають.
— А що з ним?
— Та нічого! Ніби зовсім нормальний, а каже, що зайця вбив. Температура нормальна!.. Собачка в нас, спанієль, сьогодні на мене гавкнула, — думаю колоться!
— А хіба у вас собачка є?
— Єсть! Чистокровна, з родоводом. Вчора індичку з'їла.
— А як же Павло Михайлович?
— Нормальний, — тільки зайця приніс! А так усе нічого!
— Ні, цього не можна так пропускати: хай подивиться Маньковський.
— Хіба це серйозно?
— А не смикав лівою бровою?
— Ні!
— А ви придивіться! В одного мого знайомого після охоти почало ліву брову смикати! Боже мій! Як пішло! Я навіть отої чорнобурки не купила! Ну, зовсім! Що робити? Що сказати!
26 грудня, 51. Два дні був на з'їзді мисливців і рибалок.
А яких же прекрасних людей я там бачив!
Нічого їм не треба, ніяких «отоварювань», а вони отакі...
І старі, і молоді... а як вони боліють за наше охотницьке господарство!
Як у цьому відчувається — народ, хазяїн усього!
І як почувається, коли йому, народові, — дано все... Як він обережно, скрупульозно чесно до всього ставиться!
Лисичка... Зайчик...
Ота лисичка, отой зайчик навіть не уявляє (та й уявити собі не

читати