Завантажити

Якби у вас було стільки майстерства, сили, уміння, як у Їжакевича, — як би ми з вами продвинули вперед наше мистецтво! Їжакевич... От уже в кому втілилося горьківське: «Талант — робота!»
Яку гору труда перевернув І. С. Їжакевич! Міліарди труда!
І став, зробився національним художником! Може, навіть несвідомо.
Чую галас: «Націоналізм!» Це — на мою адресу!
Ех, дітки мої! Навіть формально це до мене не чіпляється!
Оті дурні, що кричать «націоналіст!», не розуміють і ніколи не зрозуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!
Я, між іншим, боявся цього. Я думав, що сива шапка зневажливо дивитиметься до тюбетейки!
І який же я був радий, коли відчув, що тюбетейка така ж мені рідна, як сива шапка.
А я — я говорю чесно! — на це не сподівався! Говорю одверто.
І от нате вам: і шапка, і тюбетейка рідні...
15 лютого, 49. Виявилося, що для того, щоб письменник виявив свої глибокі, оригінальні й дотепні думки на папері, треба:
а) по-перше — папір,
б) по-друге — думки.
Як нам переказували, — папір у нас єсть. І багато. Сподіваються, що ось-ось у письменників, котрі хотять бути талановитими і справжніми письменниками, будуть і думки...
Як же ж тоді збагатиться наша література! Це вже потім: переказують, що думки для письменників експортуються з Донбасу, Кузбасу, Сибіру, Ленінграда і т. ін.
Ох і запишемо ж!!!
7 березня, 49. Леся Українка і багато інших — поети не тільки свого народу, а вони поети всіх народів, всього людства, бо вони, крім своєї геніальності, ще й кришталево чесні.
Зло — найбільше — космополітизму в тому, що вони молодим не давали ходу.
Вони, захопивши всі провідні посади в літературі, позбивали на протязі кількох десятків років усі молоді паростки літературні!
Ось у чім найбільше зло!
Те, що вони нас «ущемляли», — то ще не так страшно!
Ну, не видали, зарізали одну-дві книжки Остапа Вишні — ну що ж? Остап Вишня — є Остапом Вишнею...
А от коли молодий приходив до цих спекулянтів і вони його своїм «авторитетним» окриком приголомшували, — оце страшно!
А скільки таких було!
9 березня, 49. Може, я не такий, може, я, ну, як вам сказати, чи недотепний, чи некультурний, але я це мушу сказати. Я був у кіно на «Павлові».
А колись я був на «Мічуріні».
У мене принаймні таке враження: «Павлов» — чудесно, але це фотографія в дії.
«Мічурін» — це справжнє кіномистецтво.
Мені було дуже боляче, що майстри не донесли Павлова на (як його сказати?!) п'єдестал мистецтва. У чім же ж річ?! Очевидно, не... (перебили думку мою...). Очевидно, Павлов, його інтелект, його робота, його енергія подавили майстрів кіно. По-моєму, Павлова треба подавати народові як ідею, а не як оператора (дуже талановитого!) собак. Отак, як подав Довженко Мічуріна. Фільм як фільм, дуже цікавий, потрібний і т. ін., але нам, що цінять мистецтво як (отут уже трудно!) чинник, що веде нас до комунізму, того, що зробили у «Павлові», замало.
Дуже багато треба мені писати, щоб довести те, що є в моїх думках, у моїх мислях, — треба було б написати цілий науковий трактат, наукову роботу... Ви уявляєте собі, який би цей «трактат» був (не можу писати цього, бо це буде непристойно!), — а трактат би був справді не... той... не... — ну як би вам сказать? — неприлишний (у слові «неприлишний» обов'язково треба писати не «ч», а «ш»).
Оце я про «Павлова».
І в «Павлові», і в інших фільмах, на жаль, більше випирає не «Павлов», а «Я» (режисер). Це, як казала моя баба, нехорошкувато!
17 березня, 49. Три чи чотири дні тому був у мене старий учитель Федосій Іванович Рвач. Провчителював він п'ятдесят з гаком років. Йому сімдесят п'ять літ. Влаштувався він сторожем у трамвайно-тролейбусному тресті. Дали йому там хибарку при гуртожитку.
І от тепер, щоб когось уселити в тій хибарці, старого вчителя викидають з посади, з кімнати і т. д.
Його, розуміється, не викинуть, не образять...
Для чого це я пишу?
У нас, видимо, ще єсть «бездушне», холодне таке ставлення до людей...
Що це?! Типове це для нас, для нашого часу?!
Ні!
Якийсь там ізнайшовся зам директора тресту N, що в його піднеслася рука на старого вчителя...
Бувають такі...
Я написав лисга директорові тресту і подзвонив зам міністра комунальних справ.
У відповіді я зразу відчув, що N — це «ісключеніє»...
Для чого я це занотовую?
«Горе» старого вчителя Федосія Івановича Рвача принесло мені велику радість.
Я не знаю, яким чином дізналися його учні про те, що я включився «в боротьбу» за Федосія Івановича, — та зразу ж до мене дзвінки по телефону:
— Спасибі! Спасибі, що заступилися за Федосія Івановича! За нашого вчителя!
І яка ж у мене була радість, що люди не забувають своїх учителів...
21 березня, 49. Найвища насолода читати Пушкіна й Шевченка!..
Найвища!
Робіть так: сьогодні Пушкіна, а взавтра Шевченка.
Або навпаки!
Яка насолода!!!
8 квітня, 49. Давно вже не писав.
Новина: Ю. І. Яновський дістав премію.
Я дуже радий, що робота Ю. І. Японського перемогла.
Ю. І. Яновський справжній письменник! Справжній! Талановитий! Культурний!
Що б

читати