Завантажити

я не курив, я нічого, доки я не сів до столу, я нічого не читав, — ні газет, ні журналів, — щоб голова моя була свіжа! Ні за що не зачіпалась! Я не знаю, чи правий я був, чи треба це було робити, але я це робив...
Наслідував я когось?
Свідомо — ні!
Може, ще хтось так робив, як я, — я не знаю...
Але — їй-богу, я говорю правду! — я кожного ранку підходив до чистого аркуша паперу, як до незайманої дівчини... Щоб ніхто, і навіть я сам, не міг того аркуша порушити...
І от тепер, коли сивина, коли вже серце з камфорою, я згадую ті часи, коли вночі я схоплювався й записував окремі слова, фрази, думки...
А вранці... записував уже все як слід...
Майте на увазі — не брешу!
На схилі літ я можу сказати чесно:
— Ой, як я любив літературу!
— А вона мене?
— І я її!
І я щасливий, що доля моя дала мені змогу любити літературу! Спасибі долі!
12 лютого, 52. Переклав отож я «Ревізора» Гоголя.
Дуже (спасибі йому!) допоміг мені М. Т. Рильський.
Досконала робота?
Розуміється, ні!
Над творами Гоголя взагалі, а зосібна над «Ревізором» (перекладами) слід працювати, може, ціле життя, щоб наблизити їх до оригіналу.
Ну, а ми ж як?
Давай, давай, давай...
Ну, й дали...
Актори театру ім. Франка, що ставить «Ревізора» в моєму перекладі, переклад визнали за задовільний.
Були (та й не можуть не бути) зауваження, дуже слушні, дуже розумні, з якими не можна не погодитися, бо актор підходить до ролі з свого боку, — йому така фраза кращає, коли так сказати, а не так. Актор втілює образ, живе ним, — отже, та сама фраза в його інтерпретації оживає, динамічнішає... Як же з цим не погодитися?
А от Комітет в справах мистецтв дав мій переклад на рецензію якомусь N. Цей «рецензент» написав зауважень на цілих шістдесят, а то й більше, сторінок. Він вимагає дослівного, буквального перекладу!
Із його зауважень видно, що він, N. знає українські слова, та не знає мови.
Це якийсь шашіль у мові.
А він, кажуть, член-кореспондент Академії нашої...
І от — що виходить?..
Нашу з Рильським роботу перевіряє чиновник, причім нечесний чиновник, заробітчанин...
І хотять, щоб я наслідував його, вірив і признавав його зауваження.
Так чому ж не дати йому перекласти Гоголя?
Забуває Комітет мудрі слова В. І. Леніна:
«Один дурень може такого наробити, що потім десять (здається, так. — О. В.) не розплутають...»
14 лютого, 52. Які люди повиростали! Які люди... Колись фельдшерував я разом із Михайлом Сидоровичем Коломійченком. Розумний, чудесний, чарівний був хлопчик із синіми лукавими очима. Дотепний, веселий і серйозний.
Жінки за ним... та, боже мій, якби я був жінкою — не втримався б!
А тепер я бачу його професором, замічательним хірургом, державного розуму людиною.
Ну, як же не радуватися?!
І це не з професорів, що до них у чергу записуються, про яких говорять:
— Ви билі у професора? А какой номер? А сколько заплатілі?!
Це — наш, народний, хороший лікар, людина, що ніколи не зрадить, не продасть свого народу!
Як радісно бачити таку людину!
А Іван Іванович Кальченко!
А брат Михайла Сидоровича — Олексій Сидорович, професор-отіатр!
Дивишся на них — і душа твоя танцює: яких хороших людей дала Жовтнева революція!
А якби її, Жовтневої революції, не було?
Ну що ж?
Ну, й були б ми всі прихвоснями панськими, поневірялися — та й вже!
А тепер ходить Михайло Сидорович по землі, по своїй, по радянській, кріпко ходить, розумно ходить і говорить (мені говорить, бо мені можна — стара дружба це дозволяє), а говорить на моє: «Як, Миша?»
— Все опанував! Все роблю. Штучні піщеводи роблю! І черепну хірургію знаю!
Передо мною Михайло Сидорович не вихваляється, ні, він просто мені говорить, чого він «достиг» (не придумаю зараз іншого слова), — він, пам'ятаючи колишню нашу дружбу, ніби передо мною звітує про те, що зробив він...
А мені так хотілося кинутися на нього, обняти, стиснути його, поцілувати....
Було незручно це зробити при людях: він-бо професор, головний хірург Міністерства охорони здоров'я і т. ін.
А мені гопки хотілося!
Щоб знав старий Коломійченко, робітник залізничний, які в нього сини!
Щоб і на тім світі гордо кістки його лежали...
23 лютого, 52. Кажуть, що переклад «Ревізора» — хороший.
Пишуть так!
Мені сором! Над перекладом Гоголя можна працювати цілий свій вік!
Тільки без словників!
Без отих рецензентів!
Як би можна було нашою, українською, мовою подати Миколу Васильовича!
Тільки б попрацювати!
Не можна так, як це було зо мною: «Дай! Дай! Давай! Давай!»
Спасибі Рильському, а то б ми «надавали»!
ЗО квітня, 52. Завтра 1 Травня!
Веселий май! Народний май!
Яка честь належати народові!
Яка радість, коли згадає тебе теплим словом народ!
Для цього слід жити і слід працювати...
Їй-богу, не гонорар! Їй-богу, не гонорар! Їй-богу не гонорар!
Щоб народ усміхнувся!
І тільки!
Віддам усі гонорари — тільки скажіть мені, що треба для того, щоб народ (народ!) усміхнувся!
25 травня, 52. Як багато погано, коли всього багато.
У мене, приміром, єсть «Побєда».
Я їду, і мені дуже гірко, коли путями-шляхами чимчикують

читати