Завантажити

слово!).
І досі на моїй лисині тремтить тепло його великої руки (він погладив мене по голові!)...
І тепле, ласкаве слово:
— Колега!
Я — фельдшером був!
І от пішли, одійшли...
Але як красиво прожили ці люди!
Хай благословенне буде ім'я їхнє!
28 червня, 52. Не люблю я писати мемуарів.
По-моєму, мемуари — некролог...
Але треба, по-моєму, все-таки записати деякі факти.
І
Повернувся з-за кордону М. К. Садовський. У Харків. Якраз був у Харкові П. К. Саксаганський.
Франківці (і я з ними) зустрічали Садовського. Зустрічав і Панас Карпович.
Пам'ятаю:
Виходить із вагона Садовський, весь у сльозах, сльози течуть по лицю, капають з усів...
Обнімає його Саксаганський (а вони були в сварці все життя).
Я прислухаюсь.
Що скаже великий брат своєму великому братові?
Що він сказав?
Панас щиро обняв Миколу, притис до своїх грудей і сказав:
— Миколо! Держи хвоста бубликом!
І все!
ІІ
Л. В. Собінов був у Харкові на гастролях. Співав Ленського по-українському.
Я зайшов до нього за куліси привітати його... Він мені сказав:
— Мне по-украински гораздо легче петь, чем по-русски! И по-итальянски труднее!
Це було, мабуть, в 1915 — 1916 році... Він уже був старенький, але співав — як бог! Подарував він мені тоді ноти арії Ленського з написом і (здається, не запевняю!) написав присвяту по-українському.
Все пропало! Все війна клята знищила!
III
Був колись (1926 р.) на гастролях у Харкові грузинський театр Коте Марджанішвілі.
Чудесний театр.
І був у тому театрі замічательний артист Чхеїдзе.
Харків'яни дуже полюбили театр, а ми, письменники, буквально не вилазили з нього.
Щодня, після вистави, вечеряли з артистами в «Красній»...
Не пам'ятаю, в якій п'єсі Чхеїдзе по ходу п'єси говорить шепотом...
Але цей шепіт буквально розлягався в залі громом.
Вечерявши, я запитав Марджанішвілі:
— Як ви так могли зробити, що шепіт — грім?
Поруч сидить Чхеїдзе... Красавець мужчина і лагідний, скромний, тихий...
Що сказав Марджанішвілі?
— Пускай не сделает! Убью! І поцілував Чхеїдзе...
IV
Це, мабуть, 1908 — 1909 рік.
Театр Соловцова...
Була така актриса Янова...
Ми були хлопчаками, завжди голодними, але театр ми любили до безтями (чи є таке слово?).
І от, пам'ятаю, бенефіс Янової...
Все було спродано, все було загнано, щоб купити букета квітів для Янової...
Купили.
І мені (який же я був з того гордий!) доручили того букета піднести...
Ніколи не забуду...
Отой «привратник» провів мене до убиральні:
— Здесь вас какой-то мальчик спрашивает!
— Войдите!
І я не ввійшов, а буквально впав в убиральню і ткнув того букета...
В убиральні було багацько «панів», пам'ятаю, дуже гостро пахло...
Вона, оте саме божество, навіть не обернулася до мене...
А хлопці ж чекають:
— Ну як?
Я не знаю, що я сказав на оте «Ну як?», — мені було так боляче, так мене пекло, що на найкращі мої (наші) почуття — навіть не обернулися!
V
От тепер гастролюють у Києві заньківчани. Хороший театр.
А я, грішний, не хвастаюсь, — я колись на зорі його роботи, ще з Корольчуком, за столом у «Краснім ресторані» в Харкові, бідкалися, що зробити, як зробити, щоб театр не вмер, не загинув...
Я не знаю, що саме, але щось було зроблено (чи я зробив, чи хтось ізробив), що театр залишився, виріс і прославив нашу культуру.
І зробив це Б. В. Романицький.
І В. С. Яременко!
І тільки роботою, і тільки трудом, і тільки чесністю!
Скільки ж треба було сили, снаги, любові до театру (а значить, і до народу!), щоб винести це все на своїх плечах, на своїй голові!
А голова (скажемо це щиро) — клалася!
По-настоящому — клалася!
І от дивлюся я на них, на Романицького, на Яременка, — такі ж чисті, такі ж свіжі, такі ж мудрі, як і колись були, за нашої молодості!
І згадую чесний, прямий, трудний і чудесний шлях театру ім. М. К. Заньковецької!
От уже не заплямували імені Марії Костянтинівни.
От уже достойні достойної!
І як радісно тепер, сивою головою киваючи, згадати про прекрасний шлях театру, про його великий труд, і основне (я це підкреслюю!) — про його чесність!
Слава Вам, мої друзі! Слава Вам, мої поплічники!
І який я щасливий, який я гордий, що мав щастя бути з Вами, бачити Вас, працювати з Вами!
Спасибі Вам за роботу, за щастя, за радість!
1 липня, 52. Мене вважали, а може; й досі хтось уважає, за націоналіста.
Чому?
Не розумію!
Ну, чому я повинен не любити руський народ?
Чому?
Царя не любив, царату не любив, — ненавидів, — це правда!
Але... народу?!
Я мало в своєму житті зробив для народу. Це правда!
Але зрозумійте одне: тридцять два роки пішло в мене на те, щоб бути грамотною людиною.
Коли ж було робити?
Я не виправдуюсь, — я говорю те, що було.
Чому б (ще раз говорю) я не любив руського народу?
Хіба не давав мені насолоди геній Пушкіна, Гоголя, Л. М. Толстого?
Хіба я не розумію, що без допомоги руського народу я був би батраком у польського або німецького пана?
А може б, де-небудь конав на турецькім (я забув, як вони звуться) човні? Каторжнім?
2 серпня, 52. Помер Михайло Харлампович Пилипенко, заслужений артист УРСР...
Це

читати