Завантажити

В її материнському погляді знаходиш ласку, глибінь любові, стриману материнську гордість за своє дитя і ледь вловимий смуток якоїсь, тоді нам ще не зрозумілої тривоги... З виду смаглява, наче пригоріла десь від близького полум'я, а тло все таке ж чисте, небесне, як і на тій порцеляновій, що ми колись бачили в художника і що була обкинута зверху ще й наївним віночком із синіх волошок, наче сплетених котроюсь із наших тернівщанських дівчат... Слов'янська Мадонна, шедевр невідомого майстра — так сповіщала преса. Десь у Європі її придбано, з належними запобіжними заходами переправлено через океан, і ось вона поповнила тут багатюще зібрання — колекцію світової слави, — будь ласка, можете дивитись... Де саме й від кого придбано твір, який шлях він пройшов, перш ніж потрапити сюди, це залишилось туманним. Заболотний навіть висловив здогад, чи, бува, не одна це з тих провінційних Мадонн, подеколи зовсім рідкісної роботи, що їх у роки війни викрадали фашисти з обласних наших музеїв та повивозили на Захід... Козельську нашу теж було викрадено, і досі ніде її не знайдено, зникла безслідно, — чи не вона це часом аж за океан заблукала? В усякому разі, бажання упевнитись у цьому теж можна вважати одним із мотивів нашої подорожі.
Одна з найславетніших галерей, заради відвідин якої ми такий довгий здолали шлях, — нарешті ось вона, перед нами. Притулимо десь, запаркуємо свого б'юїка, струсимо з себе дорожній пил і підемо, впиваючись, блукати серед шедеврів... Мадонна — поруч, за отим он бетонним фасадом музею, за частоколом могутніх, помпезних колон, над якими вгорі в'ється по горизонталі химерія ліплень... Стережуть Мадонну воїни в шоломах, в туніках, що, розсипавшись по фризу, силою меча розв'язують якісь свої давні античні конфлікти.
Однак, що це?
— Здається, нас тут чекає “сепрайс”, — каже Заболотний, виходячи з машини.
Саме під тим фризом з античними богами та воїнами в шоломах, серед могуття колон, біля важких, окутих міддю центральних дверей юрмляться люди з чималими, ніби грифельними, таблицями на грудях, виставленими так, щоб їх було видно кожному, хто прямує до музею...
— Пікет! — першою догадується Ліда. — Вони страйкують! Бачите: “Strike! Strike!”
— Веселенька історія! — каже Заболотний, коли ми, зійшовши з дороги, зупиняємось перед музеєм. — Це ж угадати момент! От вам і “сепрайс”...
Приховуючи досаду, він мимоволі всміхається в той бік, до страйкарів з отими їхніми таблицями, що справді схожі на грифельні дошки, якими колись і ми в школі користувались. “Страйк!” “Страйк!” Страйк!” — біліє на кожній із таблиць. Страйкарі, як нам здається, зумисне повертають їх саме до нас: читайте, мовляв... І хай вам буде відомо, що сьогодні тут до музею ходу нікому нема. Пікет страйкуючих утворив між колонами досить мальовничу групу, в центрі якої виділяється життєрадісна, з розкішними формами просто ж красуня-мулатка, — густо-смаглява, ніби щойно з тропіків, мадонна з немовлям! Єй-же-єй, чимось на Винниківну схожа... Чи що смаглява така та високочола, чи що, пригортаючи немовля своє до грудей, всміхається з-поміж колон до нас так привітно, як і та, що стояла під яблунею, коли ми приходили до колодязя пити?
З цією зичливою, відкритою усмішкою мулатка, видно, стежила за нами від того моменту, як ми вийшли з машини і як усі троє неквапом підіймались широкими центральними сходами, доки опинились біля самих колон, де чатують свою пишну браму страйкарі. Невідомо, хто тут був старшим, але ця повногруда рослава мати-мулатка стояла поперед страйкарів на самій видноті, з виглядом веселим, безбоязним тримала своє арапченя на руках, а друге, трохи більшеньке, кучеряве й волооке, прилипнувши в матері біля ніг, розглядало нас дуже зацікавлено, але без ворожості.
— Як тебе звати? — запитав Заболотний хлопчика по-англійськи.
— Ай ем Джонні, — гордовито ткнуло себе в груди хлопченя.
— А я Кирик, — ткнув себе в груди й Заболотний. — Кирик, запам'ятаєш? Як навчишся писати — напиши: з якого боку не візьмеш — все буде Кирик та й Кирик...
Страйкарі, видно, були люди з гумором, їм подобався цей тон розмови і процедура знайомства. Кирик — навіть і їх зацікавило це ім'я, справді дивне: хоч як його поверни, а воно все буде однаковим...
Заболотний, запаливши сигарету, приязно оглядав людей.
Більшість страйкарів становили жінки, чорні й білі, поміж ними вирізнялась ясним личком навіть елегантна японочка, — жіноцтво, певне, переважало серед працівників музею, і хоч удатись до страйку спонукали їх, видно, причини серйозні, проте страйкували вони якось весело, ніби знайшли в цьому спільний відпочинок: матері поприходили сюди з дітьми, серед маленьких страй-карчат тулився і симпатичний песик, він теж мав па шиї табличку: “Strike!”
Джонні, осмілівши, відійшов від матері й поважно під-тупцював до нас, не зводячи погляду із Заболотного, — видно, цей привітний, коректний містер Кирик чимось привабив малюка.
— Музей зачинено, ми страйкуємо, —

читати