Завантажити

найчистішого воску... Так Художник опинився на Романовій пасіці, де потім йому й зародилася думка змалювати Надьку...
Згодом у Ковельську, коли Художник показував у своїй панедбаній комірчині Надьчин портрет, ми одразу впізнали її — така була схожість усмішки й вахилу голови, вроджена граціозність, неповторне сяйво карих очей...
— Ось моя Мадонна, — сказав він тоді, добуваючи картину з якогось мотлоху, і враз, як од сонця, стало світліше в його комірчині-хижці, де по кутках висіли тільки порожні клітки без птахів.
Але це буде значно пізніше, а спершу, коли Художник став з'являтися в наших степах, ніхто і уявлення не мав про його можливості, хоча для нас, дітлахів, у його особі справді було щось незвичайне, починаючи з того йото забродженого, що аж шумів від сягнисюі ходи, плаща... Бо ж піхто в Тернівщині одягу такого не носив, .бачили ми лиш сіряки, кобепяки, свитки .та лвередидта в .царських піитгел'ей бекеші, а тут раштом людасви и такий хламида...
Відомо було нам від Андрія Галактионовича, що Ху-дожник котрим уже рік носить у добі нездалаяну пристрасть — зтайти, що задумав! А птужаїє вид якихось диво-фарб, таких, щоб не вицвітали, не полили и не блякиви від часу, зберігали б вічну свіжість, сокавивастъ, чистоту тостів післядощової райдуги... Одве слева, булш б як живі! Хуторяни часом робили з нього посміхавичось: “Гей, ладе маляр, коли вже ви па шапку собі рокиветесь, закинете отой скапелюшений катхелки, ще на ньому й погана курка не захоче гніздо мостити?” Художник на їхні поглумки не зважав, він знай шукав своє, бувши певен, що ось-ось, ще трінь-тріптечки — і йому неодмінно відкриються оці диво-фарби, знайде їх хоч би й тут десь у наших краях, серед цих будяків та лопухів, видобуде силу барв із нашої хай і небагатої росліп шості, може, навіть з лободи, а пелюсток маку, чи пасльону, або ще з чогось найзвичайгінького, і засвітяться вони у нього в-під пензля подібно до славетних органічних фарб стародавньої Індії, — блакитнімуті, небесни або заграють, запалахкотять цвітом першої зорі! Адже все це в нас є — і пасльони густо-сині, і жовтогарячі соняшники та цвіт гарбузів по вгородах, і зоря світанкова, і маків рожевий цвіт, і неба небеспісті, над цілим степом — все є, зумій тільки видобути з наших полів та з небес, зі всієї природи оту красу, яка і;іі;оли б TIP злиняла, яка б віно жила, бувши вміло перенесена — та ще й з бджолиним воском — на густе, з тернищанських конопель тка-де- полотно!
І дорослих, і нас, дітлахів, не раз обсідали сумніви: невике він із наших бур'янів зробить барвники, що все перебудуть? Аж, засперечаємось, бувало, чи можливе такн. А власне, чому ж би й ні? В кожному разі після відвідин Художника і його приглядань, коли він, нахилившись край межі над бур'яниною, довго над нею ворожить та дроби бере, дочувавмо, ніби й бур'яни стають біля нас зяачині, вже води не ніщо... Набирають ціни!
Ні для ваго не було таємницею, що вже багато літ Художник натірпав від нападів зеленого змія, — чи но тому й ондижвіся після свого паризького золота в нашій глуптні? Життям і в нас тут він жив якимось недоладним, бурлацьким, хоч, здавтъся, кращого й не шукав, вважаючи. цілком аормальним дла себе такий спосіб існування. Вічний манерідшек. Від села до села, з стежини на шажс, із одних доріг та на інші, бо, зрештою, хіба ні це схожі вони всі між собою? Спостерігати нам цього мандрівного нетягу доводилось не те щоб і часто, зникне, збезвіститься надовго, хіба що випадково від людей перечуємо, нібито бачили його на станції, на пероні лежав, повалений зеленим змієм, занехаяний до невнізпашія. А нотім проспиться десь і знову з'являється на пашій польовій доріжці, бачимо котячі вуса його, очі булькаті, при боці плесяса та художницька скринька теліпається, ніде не загубившись, а найбільше вражає нас у цій вже немолодій людддаі стрімка, сягниста хода — коли Худджник іде, вічний овсе пліащ, роздіваючись, аж шумить мимо нас шумом, криша. Просто не вірилось, що був цей чодовік зеленим змієм десь там у баднюку поваленим, адже, як це дивно, Тернівщина ніколи не бачила його в аетверс-ію-му стаяі, а щоб аін сп'яну взявся когось малювати, про ця де могло бути й, мови. Тримався, би, видно, справді любив він наш степ, цю курявичку шляхів, що має, за його висловом, присмак давнини й волі.
А взагалі був неговіркий, більше мовчав, станс, було, й дивиться, як після дощу ми, хлопчаки, нетямлячись від захвату, гасаємо по калюжах, по залитій дощовою водою траві. Або під час жнив іноді зупиниться край ниви й спідлоба спостерігає, як наші найкращі тернівщанські косарі — Яроші, батько й сини, — жито косять: так легко та влад ходять у них коси в руках, а мати їхня вшіростається з перевеслом у руці й задивиться на них поглядом, у якому зіллялись і втома і щастя. Десь потім увечері Художник скаже в розмові з Андрієм Галактіоновичем, певне, згадавши цю сценку: “Добрі у вас женці, а попад усе — їхня мати... Вважайте, багатий у мене сьогодні видався день: бачив щасливу людину...”
На

читати