Завантажити

з'являється па порозі у здоровенних, в'язаних з валу, з ткацьких відходів дячаках, про які тепер уж-е й не знають, що ноно й таке.
А потім ота тяжка застуда, і в одну весну Хими не стало — асамотнів Клим. Відпустив вуса, став схожий на Дон-Кіхота. Зостадивсь йому лиш дзвони в небі та пам'ять про Химу в душі. Згодом і його самого переживе тернівщанський переказ про те, як він свою занедужалу Химу в типлі весняні дні брав на руки й виносив з хати, а вона ніжно питала його, коли він переступав поріг:
— Тобі, Климцю, не важко?
— Ти мов пір'їнка, — відказував їй і ніс до бузку, до цвіту, клав на тапчянець, спеціально для неї збитий і прилаштований під бузковим кущем, під його розкішними, повними пахощів китицями.
Клам знад, що Хима любить ці пахощі, і тому так ото робив для її полегші. Повидате дружину і сам сяде биля еї:
— Ось тобі бузов, Химочко... А он тобі сонце! — І кивне обнадійяко в небо весняне. — Тільки ж видужуй. Не кидай мене самого.
А як її не стало, довго ні до кого словом не обзивавсь, тільки згодом, коли провідав його Художник, поділився з ним наш осиротілий дзвонар своею, видно, твердо виношеною думкою про те, що мертвих людей нема...
— Надпоганіший хтось, і той живе... Живе десь там, — і показував у землю. —Під нами живуть. Ніби в шахтах. Глибоко, глибоко. Де рогаті. Де судилище... А праведні люди, ті — он, угорі! В небесах! Зірки — то їхні очі!.. І Хлмині — як тільки ніч — звідти па мене дивляться...
Ївший у душі посміхнувся б, а Художник і тато химерні признання сприймав оерйоэно, принаймні нічим не виказував, що піддає сумнівам Климові шахти, судилища і райські його небеса.
Зате ж Клим Подовий був чи не єдиний після Андрія Галактіоновича, хто до кінця і без вагаяь вірив, ще рано чи лізно, а друг його, цей невтомний шукач вічних бар, таки досягне мети, з якоїсь бубки чи бадилини добуде отой свій енкаустик, чи як він там зветься. Був певен наш Клим, що в особі Художника перед нами з'являється той, хто володіє якимись силами тайнознавсгва, хто справді здатен пензликом черпнути барви просто від палаючої над нашими глинищами ранкової зорі! Приловчиться, черпне кінчиком пензля — і вже поклав на Климове сіре та цупке полотно...
Певність у тайнознавчих можливостях митця пооіль-шувалась для Клима ще й тим, що Художник заходився малювати Надьку Винниківну якраз у час ворожбитський — вранці-рано, коли все ще спить, лігше небо після ночі в змиг ока оживе, розквітає :й перші відб-швстги зорі червоно ляжуть на садок і на щови тій, що її вій м.даяв'ва-в з мовчазного втерт'їстю. Тідгажи зазорів, уже Художник велить Надьці вийти з сутіні садка, поставить її ліцем до палаючого крайнеба, налаштує мольберт і пензликам торк, торк у той бік, де зоря, і одразу ж нвіт із неї на полотно, на ту напнуту сирову шматину, — так це принаймні випливало з Климових клятвено достовірних розповідей... Зовсім недовго працює Художник, бо ще сонце й росу не спило — вже в нього кінчився сеанс, іди собі, Надько, гуляй до завтрашньої зорі, а він піде колодязь із журавлем малювати або дивитись, як Роман порається біля вуликів.
Бджолине поселення трохи аж схоже на нашу слободу: вулики стоять, мов хатки, чепурненькі, в усяку пору повні життя, оповиті духом таємничості. Рай! Медом і сонцем на пасіці пахне все літо. Тільки день починається, бджолята вирушають звідси у степові мандрівки. До найдальших квіток летять за солодкими росами, за нектарами. Навіть із будяка добудуть медвяну росичку і з тихим золотим гудінням понесуть її понад жтттамн до своєї бджолиної слободи.
Крім усього, що барвить своїм корінням, листям га бубками, Художникові для його особлпвггх, іде не найдив-цих фарб треба було воску доброго, ярого, бо нібито запдяки воскові та ще якимось бджолиним речовинам фарби якраз і стають тривкими, здатними навіть час перемогти. А якщо по віск, то до кого ж — до Романа!.. На Романове замовлення Художник пофарбував йому вулики в ясно-синє, брав щіточкою блакить просто від неба і фарбував: “Вічно будуть, не злиняють — небо ж не линяє!” Так і стоять синенькі, а на одному з'явився ще й гостровусий Мамай-козак, що ніколи не спить, — він на пасіці як у дозорі: здатен-бо ж оберегти бджолу від злого ока.
Художник намалював його понад замовлення, так ніби для жарту:
— Хай він вам пасіку стереже та на кобзі бринькає... Про те, щоб намалювати Надьку, спершу не йшлося, бо Художник взагалі натуру відбирав суворо, був досить перебірливий щодо тих, кого вій волів би увічнити на шматині полотна. Замовлень не бракувало, але він брався за них насурмлепо, якось неохоче. Одного разу на храмовому святі озерянська попадя, пишної вроди молодиця, пропонувала йому цілого червінця, тільки щоб змалював її, як є, в дукатах та корсетці, одначе Художник і червінцем не спокусився, сказавши, що сьогодні він краще безвідплатно гойдалку малюватиме. Не завжди вдавалось схилити його й до розмалювання скринь дівчатам у посаг, хоч це в нашого майстра добре виходило і від

читати