Завантажити

гукнути до нас, але що? Усмішку видно, а слів не розібрати за вітром та гуркотом.
Трап відкотили, літак, важко похитуючись, вирушає па злітну смугу.
— Що він гукнув? — перепитуємо одне одного.
Ніхто не розчув, навіть Ліда, хоч у неї й музикальний слух, тож тільки плечима знизує. Справді — що?
Лайнер блищить далеко на злітній смузі. Там сліпучо. Все переповнено світлом неба та океану. Не встигли ми ще й хвилювання погамувати, як той сріблястий, облитий сонцем гігант уже був у повітрі: взявши розгін із бетонної смуги, з ревінням промчавшись над Френковим дахом, пішов на океан, швидко набираючи висоту, доки й розтанув у сяйвах блакиті...
Розшуки нічого не дали. Чи над Бермудами, чи над відкритим океаном, від якого-небудь “тік-так” чи зовсім випадково, може, десь над пустелями, найжаркішими па планеті, збезвістився він, а де саме, так це й зостанеться вічною таємницею.
Минають літа, “стікають, наче вода у ярочку”, а Соня-Софійка все жде та жде. Як той, що на трасі пічній вірив, що рано чи пізно, а зустріне десь свою Кет, так і вона, Заболотна, стоячи з Лідою в ріднім степу серед колосся, повитого березкою та горошком польовим, все виглядає свого вічного мандрівника. Дивиться на далекі, налиті сяйвом хмари-оболоки, що, час від часу з'являючись, біліють по обріях, і наче вловлює деколи в пих, в тих сяючих “дідах” степових, і його образ, веселий, усміхнений, що з висоти небес паче щось каже їй, але за вітром — нічого не чути.
1976 - 1980

читати