Завантажити

волі, не з чиєїсь принуки, кинутись у повітря, пережити свято духу, перше блаженство польоту...
— Чи не на зло йому й льотчиком став? — кажу Заболотному жартома.
— А що ти думаєш? Може, й це мало значення, — не прийнявши жарту, відповідає він. — В усякому разі, саме після того конфузу я негайно записався до аероклубу.
— І ось відтоді, можна сказати, в польоті... Добре ж у цілому склалось у тебе життя.
— На долю не скаржусь... Пройти крізь жорна літ, витримати всі перевантаги, о, друже, ми а тобою знаємо, що це таке... І мене дивує не те, що буває людина знівечена, викривлена, збита з ніг, дивує інше: як, незважаючи ні на що, всупереч всьому тому, людина зрештою знаходить в собі сили знову піднятись, видобутись з-під тих жорен, зводиться, випростується душею й тілом і знову припадає до того істинного джерела, чистого й світлого, яке тільки й робить її людиною...
— Всього, всього нам дісталося від життя, це правда, — кажу. — Багато чим можна гордитись, а про щось би хотілось, може, й забути... О, якби молодість знала!..
Заболотний мовчки дивиться в стелю, заглиблений у власні думки.
— Це так, — чую згодом його, — і польотів було, і приземлень... Часом сміялись над тим, над чим не треба було сміятись. Вклонялись тому, що було не варте поклонів. Крізь які хащі блукань, засліплень доводилось продиратись людям нашого покоління, а що не кажи, рух ішов таки ж по висхіднійі До прозріння, до істини вів, чи, образно кажучи, до відкриття кожним своєї Мадонни...
— Снаги додає пізнання. Та тільки ж літа біжать... Бачу, й ти втомився?
— “Жить на пределе” — ти чув такий вислів? — після мовчанки поглянув на мене Заболотний. — Було таке motto в ужитку серед хлопців нашої ескадрильї. Весь час перебували в найвищій напрузі, на грані, на межі.
— Десь я читав, що ні в кого з фронтових льотчиків під час польоту не зафіксовано інфаркт... Ти як вважаєш — це відповідає істині?
— Принаймні я не пригадую в нас жодного такого випадку... Навіть тяжкопоранений, навіть поранений смертельно — і той кінець кінцем дотягував до аеродромного поля... Вмирали після, але не в польоті.
— Отже, наука могла б сказати, що в польоті людина межує з безсмертям?
— Жарти жартами, а доки летиш, напруга нервів справді, видно, така, що її не просто здолати... І загалом у людині багато загадкового... Якщо вірити йогам та льотчикам фронтовим, — посміхнувся Заболотний, — людина мае в собі потенціал можливостей просто-таки фантастичних, до глибини ще ніким не досліджених...
— Соня казала, що після тієї японської аварії тобі було заборонено літати? Навіть у ранзі звичайного пасажира?
— Торік під час відпустки вперше прорвався в небо! Можеш уявити, як це льотчикові після тривалого нелітан-ня знов опинитися на борту, хай це всього лиш АН-24... Так себе відчув — ну, справді ніби вперше. Співати хотілось, єй-же-єй... Ще й не злетіли, а вже струменем повітря погнало, бачу, як вітер жене, хвилює під крилом аеродромну траву... “Соню! — кричу. — Дивись!”, — а вона тільки сміється... До речі, як це вона там, вірна моя Хранителька?.. Дозволь потелефонувати.
Розмовляючи з Сонею по телефону. Заболотний час від часу хмуриться:
— Знаю, знаю, голубко... Все буде гаразд. Про зміну рейсу мені ще вдень в секретаріаті сказали. — І, поклавши трубку, різко обернувся: — Лечу ж! Замість би додому, лечу на чорний континент.
Для мене це була цілковита несподіванка. Адже останні дні тільки й мови було, що Заболотні, вже вибувши тут своє, ось-ось мають повернутися в Союз, додому, до тих своїх міфічних бджіл, що завжди викликають усмішку присутніх, і раптом...
— Це остаточно?
— Обговоренню не підлягає. Місія конче важлива. Мені, зрештою, не звикати: політ так політ, а от Соню жалко, — каже Заболотний, — вона зовсім уже настроїлася додому. Дружинам нашим взагалі дістається... А через них уже й нам... Коли довго доводиться перебувати у відлучці, у якомусь відрядженні, то найбільш дошкуляє тобі все-таки це: а як вона там? А що з нею? Надто ж коли в таку яму попадеш, що й зв'язатися з домівкою неможливо, ніякої звістки не маєш... Ось тоді, мабуть, най-гостріше відчуваєш себе моральним боржником перед нею, перед найближчою для тебе людиною. Все життя вона присвятила тобі! І здібності, й сили, і щедрість душі, вміння, турботливість — все віддала тобі й дітям, па все пішла, від чогось, може, омріяного відмовилась, щоб кочувати з своїм вічним мандрівником, ділити все, що на його долю випада.
Мені аж дивно було чути його, завжди стриманого, закутого в захисну оболонку гумору, в цих несподіваних, навіть інтимних відвертощах, у звіряннях про те, як часом винуватим почувається перед Сонею, бо ж далеко не завжди бував достатньо уважним до неї, прикрощів завдавав, навіть не помічаючи цього, — такі речі чомусь найчастіше й зринають перед далекою дорогою... Скільки разів забував на роботі за своїми службовими клопотами навіть зателефонувати їй, запізнювавсь,

читати