Завантажити

п'ятьма крильцями-пелюстками, схожими на ті познаки, що були у нього в петлицях. І таки знайшла, і з'їла, щоб задумане сповнилось!.. Однак дарма, що п'ятикрилу пелюстку з'їла, а льотчика того з сусідньої вулиці вона так більше ніколи й не зустріла в житті...
На Заболотного й .на його французького друга Тамари-на розповідь, здається, справила саме те враження, на яке вона сподівалась, обидва вони, либонь, вловили, що хоч і ділилась Тамара мовби з грайливості, мовби між іншим, давніми своїми інтимнощами, одначе щось і зовсім пе грайливе відчувалось в її словах.
— Vouloir c'esf pouvoir, — сказав Жан.
— О, ні, не завжди, — заперечила Тамара, і якась хмарка раптом набігала на її чоло.
Дивлячись на Заболотного, Тамара вперше задумалась над такою важливою для себе річчю: чи вона коли-небудь знала кохання? По-справжньому кохала кого-небудь — чи ніколи й нікого? Були школярські захоплення, флірти студентських літ, випадкові спалахи, а потім отой скоро-спішний шлюб і звикання, звикання. Звиклась, призвичаїлась, співіснує, а де ж оте палке, всепоглинаюче? І враз, як від блискавки, сяйнуло їй: той єдиний, кого вона справді могла б кохати, ба навіть давно вже кохає, віддано й безодвітно, ось тут він, перед тобою! Єдине твоє кохання зараз за крок від тебе і водночас далеке й недосяжне, мов зоря...
— Сьогодні ви розгулялись, — чує вона знайомий голос за спиною. Це Дударевич, нечутно випливши з натовпу, вже стоїть тут як тут над її душею.
Тамара навіть не озирнулась на нього.
— А я і впитись би не проти, — сказала вона, звертаючись до француза, з викликом, весело. — Давайте за яку-небудь зорю!..
— Зоря зорею, люба, а нам пора, — нагадав Дударевич дружині, а Заболотному сказав, що вони зараз їдуть до них, щоб забрати доньку. — Може, й ти з нами?
— Ні, — і Заболотний послався на те, що він має ще тут побути, в них ось із Жаном розмова ще не докінчена...
— Я хочу поцілувати вашого друга! — засміялась раптово Тамара до Заболотного, й не встиг він нічого сказати, як вона уже чмокнула подивованого Жана в щоку, міцно й жагливо, і аж тоді дозволила Валерієві взяти себе під руку й рушила з ним до виходу.
Дударевич знав за Тамарою ці напади пустощів, бурхливих веселощів, навіть безпричинних, як йому здавало-Ся, знав і трохи побоювався їх. Саме тому він і поспішив забрати від товариства свою, за його жартливим висловом, “хуліганку”. Бо в такі хвилини Тамара могла витіяти щось зовсім непередбачене, екстравагантне, таке, що його не узгодити ні з яким протоколом. Зараз його “хуліганка” була саме в такому стані. Він бачив, що їй хочеться щось утнути, подражнити свого благовірного, пограти йому на нервах. І щонайдивніше, Тамара чи не найбільше йому й подобалась само в такому ось своєму пустотливому збудженні. Дударевич намагався в душі навіть виправдати її, пояснити для себе Тамарині витівки, адже це, можливо, в неї своєрідна реакція на ті безлічі протокольних приписів, невідь-коли й невідь-ким витворених умовностей, якими так багата дипломатська служба, котра в силу своєї специфіки, як Дударевич вважав, й не може бути інакшою. В кожному разі, нічого дому не лишалося, як тільки запасатись терпінням та витримкою затискати нерви в кулак, коли бачив, що Тамара “завелась” і ладна була пуститися берега, пірнути в розкіш утіх, а далі хоч хай там що!
У холі вона, підібравши в присутності того здоровенного негра-портьє свою вечірню, всю в блискітках, сукню, навмисне заходилась бродити по неймовірної пишності килимах, бродила по них, пухнастих, мов по диких сріблястих травах своєї далекої Кулунди, весело пояснюючи негрові, що добре було б у цих степових ковилах впасти та ще й покачатися, тільки б знати їй, чи протокол щось подібне дозволя... Опинившись у ліфті, вона замість кнопки “даун” (вниз) намагається натиснути “ап” (угору), бо, бачте, воліє, щоб її понесло звідси в самісінькі небеса, кортить їй добувати на самій маківці цього сталевого біл-дінга, відчути, який вітер гуляє зараз там, на найвищій точці планети, і яким звідти видається людині це створене нею урбаністичне пекло, його нічна безодня з тріщинами вулиць, де навіть цілому легіонові сміттярів не вдається підтримувати чистоту. Зрештою Дударевичу після борюкняви таки вдалося дати ліфтові потрібний хід, і, доки їх несло вниз, він все не випускав Тамару з обіймів, щоб ця його навіженка не могла скористатися кнопками.
Коли вони, відшукавши свою запарковану в сусіднім кварталі машину, опинилися в ній, Тамара виставила нову забаганку:
— Поїдемо дивитися наркоманів! Дударевич пробував отямити її: що за дурниці, що, мовляв, за нездорова пристрасть...
— Ні, їдьмо! — наполягала вона. — До того ж це якраз у твоєму дусі!
— Що ти вигадуєш?
— А за екватором чим ти мене розважав, коли ми тільки побрались? Поїдем та поїдем, люба, дивитись контрасти! А це хіба не контрасти? їдьмо, бо пішки піду!
Сперечатися з нею в таких випадках марно. Тож нічого Дударевичу не лишається, як

читати