Завантажити

 
Твоя зоря — твоя судьба
З народних уст
 
ЧАСТИНА ПЕРША
ПОДОРОЖ ДО МАДОННИ
 
Какое странное, и манящее,
и несущее, и чудесное в слове: дорога!
и как чудна она сама эта дорога...
Гоголь
 
ЗАБІЛІЛИ СНІГИ
Все життя Заболотний потім запевнятиме — і, здається ровсім не жартома, — що найнадійніші люди па світі — це діти. Що навіть життям своїм він завдячує тому славному степовому народцю — хутірським хлопчакам, які в присмерках знайшли його, повержеіного аса, під якоюсь там заячою кураїною в степу й па рядні притяглії до хутірця своїм матерям па клопіт...
Тієї осені не раз над цим сірим окупаційним степом зав'язувались повітряні бої, не раз і Заболотний з'являвся в цьому небі з групою “яструбків”, прикриваючії своїх хлопців, доки вони бомбили розлеглу серед рівнин, захаращену ворожими ешелонами Вузлову. А коли, відбомбившись, знов відлітали на польовий аеродром за Дніпро, полишивши після себе вулкани вогню, підлітки з довколишніх хуторів поспішали до станції дивитися на розгром, на цю вируючу в полум'ї степову Помпею. Зачаївшись но обчухраних садках, ще не вилоплені до набору хлопці й дівчата жагливо, з радісним калатанням серця спостерігали, як лопаються цистерни, як горять по численішх коліях розтрощені фашистські ешелони, як аж сторчма стають розпечені рейки, що по них мали б їх винозити в той проклятий рейх! Степова юнь, — хлопці ще безвусі, дівчата неціловані, — вони душею відчували, що тут, у вогнлх Вузловиї, зараз вирішується їхня майбутня доля, бо хіба ж не вона ото випружинює; з хаосу м'язами покрученого розпеченого заліза? Додому поверталися збуджені, а подеколи навітб із здобиччю, дівчата, розшарілі від полум'я та переживань, приносили руді грудомахи сплавленого цукру, що, в камінь поскипавшись, був для них мовби дарунком від своїх-під тих безстрашних за-дніпровських соколів!
Ось так одного вечора й Софійка повернулась додому розпалена, несучи на шарких щоках що не розвіяний пломінь станційних пожеж, і тільки ступила в темряві на подвір'я, як Сенчик, менший брат, вискочивши з хати, приголомшив її змовницьким, ніби на весь степ чутним, навіишепотом:
— А в нас льотчик!
Так наче сказав би: “А в нас народилось дитятко!..”
У хаті панував шарварок, мати й тітки хутірські когось порали, обмивали, незвично блиснуло закривавлене тіло юнацьке, і Софійка, затулившись, з почуттям сорому стрімголов кинулась із хати. Притиснута до грудей ще тепла грудомаха сплавленого цукру аж тут випорснула в дівчини з-під фуфайки, гупнула в бур'ян край подвір'я, злякавши брата. Софійка з Сенчиком просиділи над тим станційним трофеєм до півночі, напружено чатували від нічних шерхотів рідну хату, що вся тепер була переповнена іншим життям — клопотами про льотчика.
Згодом-згодом, коли Софійка вже в ролі сестри-жалібниці, призвичаєна до нових обставин, сидітиме вечорами біля порятованого, льотчик одного разу скаже їй:
— Таки ж славні ці ваші хлоп'ята... А жіноцтво!.. Не знайти слів... Тільки чи не занадто гучний розголос пішов тут про мою персону?
Дівчина догадалась, що його непокоїть.
— Ніхто не зрадить.
— Чому ви так певні?
Чому? Вона й сама не знає чому. А от певна — і все... Випадок, зрештою, був рядовий. Скільки їх падало тоді на ліси, на степи, на болота, щоб збсзвіститись назавжди, щоб іще одним смутком похмарити товаришів десь на далеких, сповнених марного чекання аеродромах... А цьому ось, ледь живому, судилося опинитися тут, поблизу Вузлової, на обшіїугованім вітрами хутірці, що кимось колись був названий Синій Гай. Хоча який там гай: окупаційні бур'яни шумлять довкруги, кільканадцять хаток, усім вітрам відкриті, туляться серед степу одна до одної. Тополя та явір біля чиїхось воріт, традиційні вишепьки поза хатами, два-три колодязні журавлі (на хвості в одного здоровезний камінь-важило, що невідомо звідки і взявся тут, у краю чорноземів), осторонь хутора ферма, довга, пожолоблена, — такий це світ... Чиїсь літа минали на формі, а багато хто з хутірських знаходив собі роботу якраз на станції, все життя топтали стежки туди та відтіль, хоча відстань чимала, палицею не докинеш. І Софійка, відколи пам'ятає себе, все була поєднана з Вузловою звивистою польовою стежиною, бо тато працював на станції машиністом, а життя машиніста відомо яке: вдома не засиджується, побув і подавсь, знову десь там одержує маршрут і, як завжди, перед рейсом проходить медогляд... Здається, працював він там вічно, звідти приходив після зміни зі своїм промасленим сундучком та гостинцями в ньому, Вузлова ж покликала батька й тієї найсумиішої ночі восени сорок першого, коли вітрюга шаленів над стеном, а Софійка, ніяково попрощавшись потім довго гналась за батьком, гукаючи в темряву, що він забув свій годинник... Темрява не відгукнулась ніхто тебе не почув чи так вирішено було — не почути. І тепер татків годинник, гордість родинна, іде та йде собі, підвішений збоку на миснику, мовби

читати