Завантажити

позирк у мій бік і, переконавшись, що я не дрімаю, знов подає голос:
— “Дымом дымится под тобою дорога, гремят мосты...” Пригадуєш, у Гоголя? Багато хто любить дорогу, і я, грішний, теж люблю! Сам не знаю за що. Ось такий тобі tractus, — що, здавалось би, в ньому? Можливо, дороги тим нас заваблюють, що несуть у собі якісь загадки, щораз обіцяють якісь несподіванки?.. Дорога — це ж завжди тайна! В її незвіданості й нерозгаданості є щось спільне з людською судьбою... Чого ти мовчиш?
— Слухаю.
— Самий вигляд дороги, невже він тебе не хвилює?
— Коли як.
Минає пауза, і друг мій знову береться розвивати цю тему, співаючи хвалу дорогам, бо саме вони, як він вважає, дають людині, окрім відчуття тайни, ще, може, й найповніше відчуття свободи! Адже тут вивільнився ти нарешті з-під кормиги клопотів, вихопився з гравітаційного поля буднів, з нікчемної суєти й метушні! Ти вже ніби нічий, ти в польоті, а до ж іще так, як у польоті, можеш належати сам собі? Ще вчора був розшарпаний клопотами, всякою шамотнею, був прикутий до сірої скелі марнот, а зараз весь ти в обіймах далечі, простору, тут тобі тільки вітер брат!..
Щоб трохи стишити темперамент мого друга, нагадую про його обіцянки дружині — не гнати на трасі чимдуж, не перевищувати швидкість.
— Соня доручила нам з Лідою контролювати тебе.
— Будь ласка, — примирливо каже Заболотний. — Тільки який з тебе контролер? Кабінетна душа, ти ж ніколи керма в руках не тримав... Щоб зрозуміти, точніше відчути, треба справді стати людиною трас, вловити ритми гудучих цих швидкостей, музику лету! Ні, дорога — це прекрасно! Ти згодна зі мною, Лідо?
Ліда не озивається.
Заболотний тим часом знов дає собі волю:
— Крім напруги керма, тут скидаєш всі інші напруги, — для нервів це якраз те, що треба. Можеш їхати плавом, а можеш гнати на всі стонадцять миль, коли вже й шкали для стрілки не вистача! Можеш співати від захвату, думати про щось наймиліше, скажімо, про глинища та яруги нашої незрівнянної, в дерезі та пилюці Тернівщини, що зараз так далеко від нас, мов Шумерське царство, мов яке-небудь степове Урарту!.. Вільний ти тут у помислах і в бажаннях, можеш усміхнутись комусь невідомому, і тобі хтось усміхнеться, пролітаючи поруч... Бо тут — у дорозі, в цих швидкостях — ти вільний від умовностей, суєтностей і марнот, ти рівний усім, хто летить, долає простір, ти тут брат людству! — екск'юз мі за високий штиль...
— Ніколи не бачила вас, Кириле Петровичу, в такому захваті, — сказала здивовано Ліда. — Чи, може, це чиїсь вірші?
— Мої, Лідо, мої, але більше не буду, — покаявся перед нею Заболотний і по якомусь часі звернувся до мене вже тоном спокійнішим, серйозним: — У кожному разі, друже, мене дорога щоразу чомусь хвилює. Чи буде то маленька стежина, що побігла в поля, чи сучасна гудронова траса... Хіба ось така стрічка, що зникає перед тобою десь у безвістях, може своїм виглядом не викликати в нас певні емоції?.. Пригадуєш, як, бувало, котрийсь перехожий питався в пас, пастушат, у степу: “Куди ця дорога веде?” Чуєш — веде?.. Та й нам кортіло більше знати про нашу дорогу: куди вона? Звідки? Де їй початок? До буде кінець?
— А по-моєму, — докидає Ліда слівце, — дороги нізвідкіль не починаються й не кінчаються ніде...
Заболотний думає якусь мить, ніби зважує те, що сказало дівча, потім визнає:
— Може, ти й маєш рацію... Хоча все на світі десь-та-ки свої початки бере і десь мусить мати свої фінали:;. принаймні коли йдеться про чиюсь конкретну стезю. От хоч би і в пас із пим, — це стосується моєї особи, — ночалося від стежини на левадах не відомої тобі, Лідо, Тернівщини, де зустрічали ми свою дитячу зорю, а тепер ось намотуємо милі на цьому хайвеї... Запитую, що воно означає дослівно — хайвей.
— High — висока, way — дорога, — впевнено подає голосок Ліда. — “Косоку доро” буде по-японському.
— Дороги такого типу спершу ставили на естакадах, — пояснює Заболотний, — звідси, очевидно й highway... Траса, яку ніщо не перетинає. Відкрита для швидкостей... Бетон і вітер! І ти! Жени, скільки вистачить духу!
Розшматоване повітря свистить мимо нас. Стрілка спідометра тремтить на освітленій шкалі, лізе кудись угору, на оті самі стонадцять миль. Заболотний деколи позиркує на стрілку весело, бешкетне, певне, згадавши настійливі застороги дружини: “Ти ж там, серденько, не жени! Не жени, благаю!”
І, наче вона його чує десь там, доповідає без усміху:
— Йдемо в нормі, не хвилюйтеся, Соню-сан... Я нагадую йому про нашу японську пригоду (востаннє ми з Заболотним зустрічалися там), як ледве не вкоротив нам віку той чортів фургон, що з усього розгону врізався в нашу машину, коли ми зупинились на перехресті перед світлофором. Тієї ночі ми їхали з Хіросіми, в дорозі все складалось нормально, а вже в передмісті Токіо... Удар був такої сили, що ми посліпли, ми навіть не встигли збагнути: звідки, що це? Із живої дороги одразу в тьму небуття, лиш в останнім проблиску свідомості

читати