Завантажити

виблискуючи сяючими купами каратів на шиях, на своїх розкішних персах... Ні, їм тебе не затьмарити сяйвом каратів, ти сьогодні в блиску своєї чарівності, язик твій мов бритва, до того ж ти любиш перед сном читати “пльотки о панях”, дещо й звідти беручи на своє веселе озброєння. Всі знають: де ти — там весело! Вдало пожартувала тут, а тобі вже подають знаки звідтам, бо ти всюди бажана, перекинутись словом з тобою кожен вважає для себе мало чи не за честь. Мимохідь пустила бісики тонкобровому мексіканцеві, затрималась на хвильку із знайомим новозеландцем, та найдовше випало перебути в товаристві з японським подружжям, бо ця мила, в райдужному кімоно японочка (Тамара забула, як її звати) виявилась такою щебетухою, що слухати її вистачило б весь вечір, японочку цікавить, як там поживає дружина містера Заболотного і чи не забула вона своїх японських друзів, котрі досі згадують милу Соню-сан і завше їй будуть вдячні за той її великодушний, такий гуманний вчинок! Можна подумати, вся Японія тільки тим і живе, що співає хвалу Софії Іванівні за те, що колись їй вдалося добути ліки для кількох японських дітей, хворих на поліомієліт... Якщо вірити цій щебетусі, то японські матері ще й зараз підносять Заболотну-сан до небес!.. Розшарівшись, як квітка, японочка й далі щебетала б, однак, помітивши не без допомоги свого супровідця, що для Тамари ця тема стає надокучлива, вона чемно вклонилась, і те ж саме зробив її коректний, безмовний, захований у маску загадковості супровідець.
Беручи з піднесеної кельнером таці ще один джин-тонік, Тамара вловила на собі через голови застережливий, зовсім тверезий погляд свого Дударевича, який, по-правляючи чорний метелик на білосніжному комірці, тим самим давав Тамарі знак, щоб вона не захоплювалась, щоб не забувалась, де ти є й серед кого... Одначе Тамара була певна себе, джин-тонік її тільки веселить, грів душу, а голова залишається ясна, і язик зайвого не бовкне, бо вдачею і вишколом Тамара з тих, хто вміє говорити про все і ні про що, серед Тамариних приятельок вважається, що це саме їй належить веселий афоризм, котрий усім їм подобається: “Маємо все і не маєм нічого!..” Отже, все йде о'кей, Тамара в настрої, і хай які тут крутяться вири, а вона, мов добрий плавець, почувається впевнено на цих бурунах, весь цей людський крутіж її навіть розважає. Перед знайомими й незнайомими вона сьогодні постає такою, як і хотіла, вільною, розкутою, магнетичне привабливою у своїй жіночності. Хоч встигла вже з багатьма тут обмінятись усмішками й перекинутись словом, вона інтуїтивно відчуває, що очі її мовби самі шукають серед присутніх ще когось... Чи не того сивого джентльмена, що з відстані всміхається тобі вітально й підбадьорливо? Заболотний з келихом у руці, якось молодо сивий, і сьогодні чомусь особливо елегантний, з виразом доброзичливості на блідому обличчі, саме розмовляє під навислими ліанами із жвавим кругловидим французом, що в минулому, як і Заболотний, теж був льотчиком, і це їх особливо зближує.
— Ось перед нами людина, сп'яна юнощами й надіями”, — сказав Заболотний, коли Тамара підійшла до них. — Ви, Тамаро, сьогодні просто в ударі!.. Всіх — наповал. Не тільки звичайні смертні, а навіть їхня екселенція, як було помічено, не залишилась байдужою перед силою ваших чарів...
Француз охоче підтримав Заболотного в його жарті:
— Дозвольте дізнатись, мадам, як вам удається полонити нас з першого погляду? Якою таємною зброєю користуєтесь?
— Трохи легковажності, трохи зухвальства та джин-тонік на додачу — тільки й усього... А ви що п'єте?
— Ми, за звичаєм предків, — віскі з льодом, — сказав Заболотний, — тільки з роками доводиться трохи змінювати пропорції: менше віскі — більше льоду... Правда, Жа-не? — посміхнувся він другові.
— Я теж хочу випити віскі, —забажала Тамара, і тут, мов з-під землі, виріс кельнер з підносом, і вже наповнений кришталевий келих з чималою льодиною був у Тамари в руці.
— Сто лят! — глянула вона на Заболотного. — За всіх, хто нам дорогий...
— За дружбу, — сказав француз тихо й задумливо. — За все, що єднає... У нас з месьє Заболотним виявились спільні друзі з полку “Нормандія — Німан”...
— І до того ж, друзі дуже близькі, — ствердив Заболотний.
На якусь хвилю між ними запанувало мовчання, кожному, видно, перемайнуло в думці своє, і в синіх очах Заболотного Тамара вловила той вираз, який не раз у ньому помічала, — крізь веселість проступав нерозвійний туман зажури... Щоб змінити цей настрій, вона жваво, майже на манір тієї японочки защебетала, як ще школяркою мріяла, щоб у неї закохався льотчик, високий юнак із сусідньої вулиці, що приїздив із свого небесного полку до матері у відпустку. І хоч Тамари він, здається, й не помічав, бігає якесь там дівчисько неповнолітнє, проте коли настала весна і бузок так розкішно цвів у їхніх палісадниках, Тамара пережила незабутнє, досі пам'ятає, як, задихаючись від хвилювання, від збуреної пристрасті, шукала в кетягах бузку квіточки на щастя, тобто з

читати