Завантажити

здавалось, так близько, зовсім поруч...
— Чому все-таки ми не зробили спроби зайти до музею? — звернулась Ліда до Заболотного, коли ми стали спускатися сходами до машини. — Я певна, що нас би вони пропустили...
— Лідо, а солідарність? — зупинившись, глянув на неї з веселим подивом наш командор. — Кому ж, як не нам, тут виявити інтернаціональну свідомість? А то б сказали: ну й ну!..
— Вірно, я не подумала, — чесно визнало дівча. Відчувається, що наша юна супутниця не особливо засмучена таким ходом подій, не вважає, видно, що ми даремно зробили сьогоднішню подорож, для Ліди ця подорож, здається, має цінність сама по собі...
Спускаючись далі сходами, раптом чуємо позад себе:
— Хелло, Кирик!
Симпатичне чорне хлопченя з страйкарського гурту, ув'язавшись, теж дибає за нами вслід, старанно ступаючи із сходинки на сходинку і не звертаючи ніякої уваги на оклики матері, тієї веселої персистої мадонни, що про неї Ліда на зворотному шляху скаже з повагою: “Вона як Мати-героїня...” Було й справді в ній щось від добродушності наших смаглявих степових матерів — темною красою, здоров'ям пахтить, як вишня серпнева, саме пло-дороддя могла б зображати, коли, тримаючи з циганською недбалістю одне дитя біля груді, водночас підкликає друге, щоправда, голосом несердитим і без особливої тривоги, просто “Джонні” та “Джонні”, нависпів, а Джонні той, схильний до самостійності, й вухом не веде, уперто дибає далі за нами по бетонних, ще трудних для нього сходах, аж доки Заболотний — під сміх пікетниць — нахилився і взяв чорного карапуза на руки.
— Джонні, а мама?
І так па руках він, сягнисте ступаючи широкими сходами, відніс свого нового друга назад, де хлопчина, радісно зустрінутий цуциком-страйкарем, був з належною церемонією поставлений між колонами поруч із своєю квітучою мамою:
— Ось так, Джонні, буде о'кей!
Внизу, коли ми підійшли до нашого б'юїка, на лобовому склі, як і слід було сподіватись, уже білів наліплений тікет — привіт від тутешньої поліції, добре знайомий усім водіям квиточок, згідно з яким ви маєте заплатити штраф за неправильне паркування, тобто за те, що поставили машину там, де стояти їй не дозволено.
Ліда нахмурилась:
— Уже встигли...
Мигцем проглянувши зірваний тікет. Заболотний недбало долучає його до цілої колекції інших тікетів, жужмом запхнутих за щиток від сонця, — їх вони з “місіс Заболотною” чимало нахапали десь у минулих поїздках, бо, як насмішкувато пояснює мій друг, все чомусь їм рідко вдається запаркуватись, не порушуючи правил.
Сіли й поїхали.
— А люди славні, — серйозним тоном каже Заболотний, і ми ще раз озираємось, востаннє скидаючи поглядом пікетниць, мальовничу групу тих живих страйкуючих мадонн, чиї помахи рук, доки від'їжджаємо, привітно тріпочуть нам від центрального входу музею. Постаті пікетниць все далі й далі, вони швидко зливаються, тануть між колонами Art Museum, цього сірого величезного храму мистецтва, одягнутого в шати камінної пишності. З відстані бачимо знову лише помпезний фасад його з написом: “Art Museum”, з барокковим ліпленням, до, розсипавшись по фризах, античні воїни в шоломах, в туніках стільки вже літ у войовничій напрузі ведуть свій нескінченний двобій.
ЧАСТИНА РУГА
ПЕРЕД СВІТЛОФОРОМ
Мне бы дорога теперь да дорога, в дождь, слякоть, через леса, через степи, на край света.
Гоголь
ХУДОЖНИК РАНКОВОЇ ЗОРІ
Безіменне він жив. Його в нас так просто й звали: Художник.
Ніхто не знав, звідки він приходив у нашу Тернівщину й куди потім зникав. Вічно був у дорозі. Чули ми тільки від Андрія Галактіоновича, в якого Художник деколи зупинявсь, що за молодих літ цей дивний для нас чоловік навчався в академії, був у дружбі з Рєпіним і Куїнджі, а котрась із його ранніх картин нібито навіть була відзначена золотою медаллю на виставці в Парижі. Місячне світло вловив, як ніхто, потім і сам не міг своє досягнення повторити...
Золота ера промайнула для Художника рано, після чого •тяжко пережите нещасливе кохання чи й ще якісь житейські незлагоди повернули його в наші краї. І ось уже ми бачимо, як він мандрує звідкись польовою доріжкою в зім'ятому, старому капелюсі, в забрудненому плащі, плеската скринька з художницьким причандаллям теліпається через плече, а непроникливе, з суворими вусами обличчя його осяває ранкова зоря. Все якось так випадало, що вона йому світить навстріч — із-за Чаполочевої гори, із-за наших тернівщанських глинищ-яруг.
Доводилось бачити, як, блукаючи по наших балках та байраках, придивляється він до всього, що там росте, а надто ж до того, що барвить. Не минав своєю увагою рослини найнезавиднішої, хай то була бузина чи цибуля, чистотіл або ж навіть всюдисущий отой паслін... Вдивлявся. Уважно розтирав пальцями на долоні сік із бадилини чи з ягідок. Шукав таких фарб, щоб не линяли, не боялись часу. Зовсім нелинючих. Вічних! А щоб не линяли — для цього нібито треба ще й доброго, якогось особливого,

читати