Завантажити

Нас невідступне мучить ця загадка. Шукаєм пояснень, прикидаємо різні варіанти, і їх, виявляється, може бути безліч. Похибка руки, перевтома, стрес, миттєвий розлад нервів? А могла ж вона, водійка, й від чаду зомліти за кермом, від дорожнього перегару, міг бути причиною загибелі й просто напад юних пустощів, один лиш засліплюючий поцілунок, що їх кохані часом дозволяють собі й на таких, на шалених швидкостях? А хіба не міг це бути вибух людської розпуки, наперед продуманий відхід у небуття двох звідчаєних ексцентричних натур, заздалегідь узгоджений акт самоспалення на вогні наркотичних райських видінь? Навмисне чи ненароком — ніхто нам тепер цього не скаже, ніякий коментатор не пояснить...
— А може, — раптом озивається Ліда, — їм просто на-стогидли нестерпні оці загорожі-вольєри, що все ніяк не кінчаються?
Може, й так... І відважились, врізались на льоту, щоб прорватися до тих недосяжних трав, до озер, до ще необкинутих сталевими неводами таких забавливих просторів далечі й неба.
XXIII
Людина протягом життя зазнає докорінних змін: іноді той, кого ви знали в дитинстві, постане перед вами таким інакшим у зрілому чи в похилому віці, що то вже, власне, будуть різні люди, зовсім різні варіанти особистості.
Принаймні про Ялосоветку, сестру Заболотного, можна було з певністю сказати, що за кілька передвоєнних років вона змінилася до невпізнаний. Вилюдніла, зміцніла, з чахлого, недокрівного створіння стала просто красунька! Налилась здоров'ям, в характері з'явилась веселість, жартливість, і голос пробився співучий, не раз зі сцени виступала в нашому тісному тернівщанському клубі, і дивувалась тоді слобода, звідки це пасльонове дівча, що в нестатках та надголодь виростало, здобулось на такої чарівності голос, що ллється з грудей дівчини без зусиль, без натуги? Інші сирі яйця для голосу п'ють, а вона, може, росу солов'їну вдосвіта пила із своїх забалківських верб. Батькові Заболотних вже не довелось чути Ялосоветку зі сцени, згас за кілька років перед війною — доконала чоловіка давня, ще з фронтів громадянської принесена хвороба. Хлопці, повироставши, порозскакувались хто куди — той у прийми пристав, двоє на кордоні десь служать, а той подався вчитись до міста, тож зосталась Ялосоветка в батьківській хаті сама.
Коли ми, вже студенти, приїздили з Кириком додому на вакації, Ялосоветка не могла приховати перед подругами гордощів за брата, вказувала дівчатам на нього, мов на чудо: хіба ж не талант! Східні, найтрудніші мови вивчає та ще одночасно і в аероклубі вчиться! Скоро аеропланом в саму Тернівщину прилетить, в степу на стернях сяде, де колись бігав пастушком... Подруги Ялосоветчині, тернівщанські наші піддівки, що повиростали швидко, мов із води (аж ми з Кириком іноді не могли і вгадати, де чия), покрадьки задивлялися на мого друга, не одній він, видно, душу розбентежив. Бо з приїздом Заболотного-студента, здається, і співи в селі ставали гучніші, і вечори довшали, — допізна від кутка до кутка, як і в давніші літа, заблукувала пісня дівоча, балками линула кудись аж на Чернече, мовби шукаючи когось, але навіть і серед далеких вечірніх співів Ялосоветчин голос вирізнявся, так що й старші жінки заслухались: бач, як за літо голос їй висталився на буряках, на вечірніх шляхах із поля...
Потім з'явився в Тернівщині тракторист із сусіднього села Микола Винник, що доводився далеким родичем нашим тернівщанським Винникам, і зовсім незадовго до війни Ялосоветка з Миколою одружились, стали жити в старій хаті Заболотних, доки собі збудують нову. Але нову так і не встигли збудувати — почалась війна. Микола пішов на фронт у перші ж дні, і слід його відтоді пропав, — потяглися для Ялосоветки літа майже вдовинські. Хтось нібито бачив її чоловіка в шмаття рознесеним вибухом снаряда на дніпровськім мосту, вважалось, нема Миколи, одначе після визволення Тернівщини він раптом пришкандибав до Ялосоветки з госпіталю і, тижня не посидівши вдома, став працювати в майстернях Озерянської МТС...
Ми з Заболотним зустрілися в нашій Тернівщині уже по війні, коли прибули глянути, хто ж тут після всього лишивсь... Скільки людей не повернулось, про скількох із наших ровесників ми тепер тільки чули від їхніх рідних: нема, нема, нема. Двоє з Кирилових братів теж полягли на фронтах, і їхні імена, як і багатьох інших загиблих тернівщан, з'являться згодом на обеліску посеред села, а ще багатьох було згноєно за дротом першої ж воєнної осені, коли десятки їх, необстріляних, щойно мобілізованих, потрапили у величезне оточення, а з оточенських боліт — за колючі табірні загорожі, в залиті дощами соколянські каньйони. З дівчат тернівщанських, що їх кількома наборами брали в Німеччину, повернулись із каторги теж далеко не всі, однією з перших прибула звідти наша шкільна товаришка Катя Копайгора, в неї, рішучої та язикатої, вдома з перших днів виник конфлікт з Миною Омельковичем, котрий усе доскіпувавсь, чи є в Катрі випечений номер на руці, ота печатка пережитого горя, а якщо нема, то чим вона доведе, що

читати