Завантажити

палицею, дозволяє йому пройти, приєднатись до тих, що вовтузяться біля нещасної машини. Мить — і Заболотний, нахилившись, зник у тисняві тіл, його дорожній досвід одразу, певне, знайшов для себе застосування. Всі зусилля спрямовані там на те, щоб відтягти, видерти машину назад, бо весь той клубок знівеченого металу, виявляється, разом із прогнутим стовпом заліз аж у сітку загорожі, застряв у ній, як застряють риби в капронових сітях. Силкуються там гуртома, щось погукують, чую вже уривчасті погуки й Заболотного по-англійському, мабуть, означають щось близьке до нашого: “Раз! Два! Взялись!” — дивно, але факт, що таке слівце в потрібну мить додає людям злагодженості в діях. Дверцята, видно, заклинило намертво, силою удару кузов загнало далеко в пастку, людям з трудом вдається вицупити малолітражку назад, розчахнувши почавлене залізо. Нарешті когось добули, санітари кладуть тіло на ноші, несуть... Є пожива тепер для цікавості знудьгованого натовпу, дорожні дамочки аж навшпиньки стають, щоб не пропустити видовища, яке зможеш увечері побачити на телеекранах, а тут воно перед тобою вочевидь: юнака несуть. Джинсові штани пропливають, втикані блискучими кнопками, молоде, не знівечене обличчя вражає спокоєм, воно вродливе, воно вже далеке від усіх земних пристрастей, золоте волосся льняним пасмом повисло в розсипах неживих... Та це ж він! Той золотоволосий, що тільки-но цілувався в кав'ярні з своєю такою ж золотоволосою супутницею! А вона? Що з нею? В момент удару, вйявлясться, це якраз вона була за кермом, і її придавило, затисло в метал так, що ніяк не можуть видобути.
Заболотний, поряд з іншими, натужно працює в гурті, нараз випростався, сива голова його з'явилась над натовпом, блищить зрошене потом чоло, змахнув росу і знов нахилився, щось розглядає там унизу... Що він там розглядає? Людину розранену? Чи те, що людиною було?
— Жива? Нежива? — перемовляються ті, що ближче до місця аварії.
— Їй, здається, голову відірвало, — каже здоровенний негр, пробираючись звідти, із тисняви. — Розчавило, як цитрину.
— Може, вона п'яна була? — кидає блакитне волоса дама, стоячи біля песика-спанієля, що виткнувся головою з машини.
— Ні, вона не була п'яна, — каже Заболотний, повертаючись звідти, і бліде обличчя його скривлюється сердито. Він весь посірілий, струджений, аж ніби став зістарений враз. — Це ті, з кав'ярні, — каже він, всідаючись за кермо. — Що як брат і сестра... Можливо, це була їхня весільна подорож...
І потім довго не чуємо від нього жодного слова.
Ліда сидить, затиснувшись у куток, — в неї повні очі сліз. Налились і не скапують.
Санітарна з своїм саркофагом помчалась в один бік, ми мчимо в протилежний, ще якийсь час вловлюючи слухом даленіюче завивання сирен. Пролітають стовпи, не кінчаються залізні неводи загорож, що їх накинуто ніби на всі довколишні простори, — для шаленства руху відведено лише цей ажурний сітчаний тунель. Деколи ви-майне знов заборонна табличка, що на неї після всього, що сталось, просто нестерпно дивитись.
В небі по той бік сталевої сітки котиться білий м'яч сонця, сирен не чути давно, а ті джинси й пасма золоті, неживі ще довго перед нами пливуть у повітрі.
Простугонить міст, при в'їзді на який маєте заплатити встановлене мито спритному в рухах митареві, якому, видно, байдужісінько до всього, що може з вами статися десь на трасі, як і до події, свідками якої ви щойно були.
Хайвей має свої нещадні закони. Швидко й буденно розчавлює недостатньо уважних, відкидає, як брухт, на узбіччя й ніяких епітафій на камені своєму не пише. Скількох уже звів на цих перегонах у небуття і скількох ще зведе!.. Струменем із шланга змиють калюжу розтеклої по гудрону крові, нещасний автомобільчик незабаром опиниться на кладовищі старих, потрощених машин, і рух відновиться повністю, гарячим вітром швидкостей зметено буде сліди трагедії.
Двоє таких юних, таких вродливих людей... У новім світлі постають для нас обоє з своєю дивною поведінкою в кав'ярні, де так пожадливо курили, де, як у пустелі, не помічаючи довкола нікого, час від часу цілувались прощально й задумливо. Назавжди зійшли із стовпотворіння хайвею, з напівдороги виключили себе з гонитви, від усього її шалу відсторонились зі своїми тайнами, яких уже ніколи й нікому не розгадати. І нікому не дано прозирнути в справжню причину нещастя, — була то миттєва похибка руки, стресова неточність реакції чи задовго перед цим свідомо обраний акт самознищення?
Всього за кільканадцять миль будемо від місця, де сталось нещастя, як Верховний Коментатор коротко передасть у простори ефіру ще одну новину, сповістить байдужою скоромовкою, що якісь двоє невідомих, юнак і юнка невизначеного фаху й невизначеного підданства, стали на цьому хайвеї жертвою випадку, щойно загинули внаслідок автомобільної катастрофи...
— Що ж це було? — каже Заболотний після тривалої мовчанки похмурим, якимось важким голосом. — Чому вони врізались? Що їх кинуло з потоку в оту металеву сіть?

читати