Завантажити

лихо, їх напевно шукатимуть. Віддати Жанні? І що він скаже? Чорт, на біса йому ця зайва морока?
Назавтра Анатолій на роботу не пішов. Він сидів над відчиненою лядою й дивився, як його ворог, його демон, його багаторічний повелитель приходить до тями. Удар шкарпеткою виявився либонь засильним і той пролежав непритомним цілу ніч. Анатолій сидів на стільчику й дивився вниз. Поруч стояла поливальниця... Сидів і чекав поки прийде відчуття тріумфу. Тріумфу над поверженим ворогом. Але воно не приходило.
І от минув рік і йому обридло чекати. Шістдесят три тисячі доларів давно, ще тоді, старанно перераховані й складені в шухлядці столика під телевізором були його винагородою за роки страху, сліз і приниження, за Світланку, за все; були його моральною компенсацією. Минув рік і він не дивився вже на них, як на лихо. Він до них звик... На нього чекало нове життя. З чистого аркуша! І тому сьогодні він привіз пісок. А завтра почне його заносити. Він не поспішатиме, це не той випадок. З минулим слід розлучатися спокійно, виважено, так, щоб назавжди. І завтра він почне. Висипле перше відро. Туди. В яму. На нього. Вірніше на те, що від нього залишилося... На його залишки...
В каструльці закипіло і Анатолій поклав туди картоплю. Потім подумав і почистив іще кілька бульбин. Сьогодні було непарне число й сьогодні він варив на дві персони...

– Ш-ш-ш, Братику, розкажу тобі про один випадок, ти тільки щоб ні-ні! Я ніколи й нікому про це не розказував, тобі першому. Ти ж умієш тримати рота на замку? Це сталося дуже давно, я й забув уже було ту оказію, а це бач – згадав. А до чого згадав – не втямлю.
Було мені тоді років шість, я й до школи ще не ходив. Якось надвечір кинулась мама, в мене мама, Братику, тоді ще була жива, а як умерла в мене мама... Стоп, я ж не про те... А про що? Ага – про хліб. Тож кинулась, а хліба нема, ну й послала мене по хліб. Я вже тоді сам бігав до магазину, хоч і малий. А хліб на станції, біля вокзалу продавався, його туди конячкою привозили. Стоїть черга, топчеться, конячку всі виглядають. А коли вона з-за рогу... Стоп, знов я щось не то... Я ж про... ага, про вокзал. Побіг по хліб і хлопчика сусідського з собою гукнув, Толика. Ну, щоб веселіше. Пішли ми на станцію, купили хліба й тут закортіло мені в туалет – край! Та ще й, як кажуть, „по великому”. Дав я Толику сітку з хлібом, тоді знаєш, сітки такі були, „авоськи”… Якось я, згодом уже, натягнув ту сітку Толикові, ге-ге, на макітру, а він... е-е, стій-стій, знов я... Я ж не про те... а-а-а – туалет! Дав я Толику сітку й забіг у туалет привокзальний. А там... Краще б я, Толику, туди не забігав... Там кабінки без дверей були й дивлюся: стоїть в одній дядько, високий такий, мені тоді видалось – аж до стелі. І зовсім голий, тільки на ногах опущені штани. Стоїть лицем до мене, черево випнув і однією рукою там, внизу черева, тримає щось, ніби ковбаси шмат білої, ліверної, та вимахує туди-сюди тією ковбасою. Але ж я знаю, Братику, що то ніяка не ковбаса!
Я вкляк, ноги приросли до підлоги й у роті раптом стало сухо, так, що й язиком не ворухнеш. І нікого більше там не було, тільки ми вдвох! А він побачив мене й зареготався: „Що, малий, подобається? Підійди, потримай – дозволяю! – Я хочу тікати, а ноги наче чужі. А він уже не сміється, а загрозливо так: – Ти шо, малий, не поняв? Підійди, кажу, ближче!” Я мотаю головою, дрижу, з очей сльози, а зрушити з місця зась! І тоді він неквапно, маленькими кроками, зі спущеними штаньми на ногах, рушає до мене й вимахує все своєю „ковбасою”.
Аж тут я нарешті отямився. Прямо з місця, одним скоком, опиняюся на порозі. Ще крок... І раптом знов клякну. Десь там, за спиною, поволі сунучи ногами, наближається до мене, малого, той божевільний голий чоловік, а я зупиняюсь, бо з жахом і огидою (так, Братику, з нестерпною огидою!) відчуваю, як вміст мого кишковика, вивільнившись ураз назовні, повільно стікає ногами донизу. І я в розпачі, я плачу, я не знаю що діяти і, стуливши сідниці, здригаючись від страху й сорому, вичовгую врешті-решт надвір.
Толик дожидає мене під деревом. Мабуть вираз мого обличчя його добряче жахає й він злякано запитує, що сталося. Він нічого не знає, нічого не підозрює. Він навіть уявити не може, яку муку терплю я оце зараз на його очах. Стоїть і безтурботно вимахує моєю сіткою з хлібиною. „Ну чого вилупився, – сичу я на нього, силкуючись утамувати схлипування. – Чого витріщився, придурку? Чого ти на мене дивишся? Ану мотай звідси! – І, висмикнувши в нього з рук сітку, я штурхаю розгубленого Толика в груди. Він відступає на крок і знов зупиняється... Він анібіса не розуміє. – Геть! – кричу я щосили. – Геть звідси! І не потрапляй мені більше на очі!” Він перелякано задкує, потім розвертається й хутко зникає десь між деревами у привокзальному парку.
Зі станції я пішов на ставок. Там я помився й ретельно виправ забруднений одяг. Я, Братику, люблю, щоби в мене все було чисте, я й жінці завжди казав: „Ти мені... мені... щоби прала...” Про що це я?

читати