Завантажити

вітання озвався тихим але, як здалося Валер’яновичу, напруженим голосом.
– Я брат вашої сусідки Жанни. Оце приїхав підтримати її в лиху годину. Ви ж у курсі, що трапилось?
– Знаю. Борис...
– Господи, що за часи! Люди зникають без сліду. Був чоловік і нема.
– Так. Тяжкі часи.
– І без сліду. Наче крізь землю...
– Так, це страшно.
– Ви його того дня не стрічали?
– Ні. Я його рідко бачив. У кожного своє життя-буття, свої справи...
– Авжеж, авжеж. А так ви з ним не товаришували?
– Та не сказати, щоб аж надто. Просто, як сусіди. Я ж кажу: в кожного своя метушня...
– Так-так. Ясно. Нічого того вечора не чули? Може якийсь гамір на вулиці, абощо?
– Та ні, нічого такого. Я, власне, тоді цілий вечір у хаті сидів, телевізор дивився. Так що...
– Умгу, умгу. Бідна жінка. Залишилася сама, з двома малими на руках. І ця невідомість...
– Так, невідомість...
– Ви вже якось підтримуйте її тут. По сусідському. Знаєте, їй важко.
– Так, звісно, по сусідському... Чого б і ні?
– Ну вибачте. Не будемо вас затримувати. До побачення.
– Та нічого. Бувайте.
Відійшовши на десяток кроків, Валер’янович зупинився й замислено глянув назад:
– Не подобається мені цей чоловічок.
– Це ж чому? – здивувався Олег. – Мужик, як мужик.
– Блідий він якийсь. Нервовий. І найголовніше – нема в ньому співчуття. Словами співчуває, а очі... – Валер’янович зітхнув. – Збайдужів люд. Ну добре, хто там у нас наступний?
Але розгорнуте Валер’яновичем розслідування результату не дало. Жодних слідів, жодних зачіпок, жодної свіжої думки, яка вивела б його на Бориса, або схованку з грошима, киянин так і не відшукав. Цілий день і половину наступного витратив столичний гість на Борисових сусідів. Хтось був на роботі, хтось на городах за містом, когось взагалі важко було впіймати, але киянин познаходив усіх. І нічого. Він ще раз доскіпливо розпитав Жанну, ставив їй найрізноманітніші й найнесподіваніші питання (прагнучи заразом перевірити і її відвертість). Марно. Розмовляв з дітьми – іноді діти помічають те, чого не бачать дорослі, але не цього разу.
Вони ще раз, усі гуртом, найретельнішим чином обшукали хату, все Жаннине господарство, не минули необстеженою жодної комірки та жодного закапелка. Цього разу до обшуку долучилась і сама Жанна й навіть Ванюшко з Ілюшком які, щоправда, не знали, що шукають, для них це була просто цікава гра. Ілюшко знайшов іграшкового пістолета, який вважався безнадійно втраченим, і аж повискував від задоволення, але того, що шукали, не знайшли.
І Валер’янович здався.
– Все! – розвів безнадійно руками. – Я пас! Завтра їду. Час мені вже з’явитися й на роботі. Ех, прощавай Європа! Ось мій телефон, – звернувся до Ріпи. – Раптом випливе щось новеньке – дзвоніть. Якщо, звісно, не впораєтеся самі.
– Фініта! – невесело підсумував Ріпа й розчаровано махнув рукою.

Я спорудив Братові нірку з рукава товстого вовняного пальта в дрібненьку навскісну смужку, але нірка йому не сподобалась. Пальто вологе, як і все навколо. Важкі краплини падають і падають зі стелі, зволожуючи ганчір’я, а потім знову здіймаються догори щільним задушливим опаром.
Мені важко дихати. Часами я просто задихаюсь і тоді, відсунувши вбік манаття, лягаю просто на цементовану підлогу, там повітря, здається, трохи свіжіше. Я кашляю. Щось клекотить і булькоче в грудях, розриваючи їх нестерпними шпичаками, і я знову й знову заходжуся надсадним кашлем. Я кашляю, відвернувшись до стіни. Я не хочу, щоб моя кров’яниста слина потрапила на Брата. Я не хочу, щоб він захворів.
Коли нам опускають їжу (огидною білою наче висотана жила шворкою хтось опускає нам їжу), то спершу їсть Брат, а вже тоді я. Аби він не заразився. Я не хочу його втратити. Він же мій Брат! Буває, нам опускають воду. І я теж напуваю спершу Брата, я наливаю йому в кришечку від пляшки, і лиш опісля п’ю сам.
Сирої нірки в рукаві Брат не вподобав і тому я тримаю його в кишені. Там тепло й затишно. Він там спить. І я відчуваю його тепло крізь тканину. Це так приємно – відчувати чиєсь тепло! Коли Брат спить, я намагаюсь не ворушитися. Буває, в мене клякне рука й увесь бік, але я терплю, я не хочу його турбувати. А коли в нас горить світло – я його розчісую. Нігтями. В мене довгі нігті. І це йому подобається.
Брат. Раніше я ніколи не мав брата. Я навіть уявити собі не міг, яке то щастя – мати рідну душу, маленьку любу істоту, гладеньку й тепленьку; істоту, з якою можна побалакати, якій можна відкрити найпотаємніше. І вона ніколи тебе не переб’є, не спинить, не скаже, що їй набридло, не скаже, щоб ти відчепився й припинив скиглити. І ніколи не бовкне, що ти виглядаєш смішним (навіть не подумає!), а чи жалюгідним. Справжній Брат – він завжди вислухає, завжди зрозуміє і співчутливо зашиється носиком у твою долоню.
Колись я вбив кошеня. Крихітне кошеня з величезними невидючими очима. Воно було завбільшки, як ти. Пробач мені,

читати