Завантажити

часткою. Згаданий звіт, до слова, надійно захований, і навіть не в моїй квартирі, хоча й барліг мій знайти вам буде непросто. Отже, Олександре Васильовичу, я гадаю ми добре один одного зрозуміли й між нами не виникне ніяких прикрих недоречностей. А гроші, коли ваша ласка, я волів би отримати зараз. Може ще встигну, – гість глянув на годинника, – на обідню електричку.
Ріпа мовчки дивився на прибульця. Якби ця чудасія відбувалася не з ним, він би вже давно розреготався. Вісім тисяч? Увесь його теперішній оборот, не рахуючи власне „Фольксвагена”, тягнув тисячі на дві, не більше. А цей шантажист вимагає вісім! Звісно, він же не знає...
– Ну звісно, – промовив Ріпа. – Ви ж не знаєте...
– Що?
Ріпа зобразив кислу й водночас іронічну посмішку:
– Ви ж не знаєте, як там вас?..
– Ну, скажімо, Валер’янович.
– ...Валер’яновичу. Ви ж не знаєте, що трапилось останнім часом. Хоч і переконуєте мене, що знаєте все.
– Ну й що ж трапилось? Тільки давайте, знаєте, без води. А то ще видасте, що всі гроші перерахували сиротинцям!
– Гірше, – хмикнув Ріпа. „А чому б і не розказати? – спало флібустьєрові на думку. – Він же й так усе знає. Цей суціга видно не в тім’я битий! Хоче отримати свої вісім тисяч, то хай допоможе їх знайти!” – Каса зникла, – проказав уголос. – Разом з касиром!

Ванюшко радів. Уперше звідтоді, як зник безвісті тато й у родині оселилися невпевненість і тривога. Він не одразу зрозумів причину своєї радості, якийсь час хлопчик її взагалі не помічав. Вони з братиком копирсалися посеред подвір’я біля розхитаного до решти Ілюшчиного велосипеда (Ванюшків справний стояв собі напоготові в повітці, але молодшому шибайголові було категорично заборонено до нього наближатись) і Ванюшко вкотре марно силкувався вирівняти геть покорчене „вісімками” заднє колесо, як раптом усвідомив, що радіє й навіть завмер на хвильку ошелешено.
– Ну, зробив? – штовхнув брата верткий Ілюшко.
Ванюшко отямився, озирнувся й побачив причину своєї радості: мама! Вона сміялась! Стояла біля хвіртки з хрещеною Валею, розмовляла з нею про щось своє, доросле, нудне й незрозуміле. І сміялась. Неголосно. Боязко і невміло. Але сміялась. Коли таке було востаннє? Коли він чув її сміх і чи чув коли-небудь взагалі?
Ванюшко лагодив колесо, поруч надокучливим ґедзем крутився й заважав Ілюшко, але Ванюшко його не помічав. Його маленьке серце співало й сміялося вдвох із мамою і йому байдуже було, що там її розвеселило, адже ще зовсім недавно розвеселити маму не могло ніщо.
Ще зовсім недавно, якщо тато був удома, то мама не те що не сміялась, вона взагалі намагалася стати невидимою. Безтілесною тінню витала вона тоді подвір’ям, прагнучи якомога рідше потрапляти чоловікові на очі. Коли тато був у хаті – вона робила щось на подвір’ї, або на городі. Якщо батько виходив надвір – мама зникала в хаті, тихенько, щоб, крий Боже, нічого не дзенькнуло, поралась на кухні, або прибирала в кімнатах. Коли тато її кликав, вона з’являлася миттєво, виникала перед ним наче просто з повітря, покірна, готова вислухати й виконати будь-яку забаганку. Головним було його не розсердити. Що завгодно, аби тільки не розсердити! Будь яка жертва – тільки б не розсердити! Бо якщо його розсердиш...
Ванюшко добре знав, що могло бути потім. Його допитливі, не по дитячому глибокі очі, досить уже встигли надивитися такого, що й не кожен дорослий бачив у своєму житті. І з того баченого синці в мами під очима, чи забитий ніс, чи темні плями на її білих теплих руках були для хлопчика мало не дріб’язковим повсякденням, на яке чи й годі зважати. Бо й інше бувало, страшніше...
Якось узимку тато вигнав маму роздягненою на мороз. У самій нічнушці. І не дозволяв Ванюшкові відчинити, як той не плакав і як не благав. Ванюшко благав усередині, а мама знадвору, під вікнами. (Малий Ілюшко спав і нічого не бачив.)
А скільки було, що тато погрожував мамі сокирою, а тоді лягав спати й силував її лягати поряд, а сокиру клав під подушку. А скільки разів він садовив її, втомлену за день, перед собою та варнякав п’яний, вичитуючи їй щось аж до ранку, і сон його не брав, і він не відпускав маму, скільки вона не плакала й не просилась; а малий Ілюшко спав, а Ванюшко, тихенько скавулів, накривши голову подушкою, аби не чути батькового голосу й маминого плачу, та однаково було чути, бо двері щільно не зачинялись…
Тато теж іноді плакав, але не як мама, нудно, мов осінній дощик, і не ображено, як Ванюшко, на всіх ображено, навіть трошки на маму, тато плакав дражливо. Наче не хотів, а воно в нього само виходило й він дратувався. Плакав і скаржився на життя, на талан, на те, що його ніхто не розуміє, ніхто не знає його душі та ніхто не любить. Але боронь Боже мамі було його пожаліти. Він тоді навіснів. Тато не любив, коли його жаліли.
Та найважчим було навіть не це, бо понад усе людину пригнічує невідомість. І коли Ванюшко знав, що тато мусить повернутися додому о пів на дев’яту, а його не було

читати