Завантажити

незрозуміло було, чи він спить, чи може вже вмер.
– А маємо ми наступне, – продовжував Валер’янович: – Борис залишив авто в якихось тридцяти – сорока кроках від своєї хати, зайшов додому, через п’ять хвилин вийшов і з тої миті його ніхто не бачив. Ні Бориса ні грошей. Він зник і з ним випарувалися шістдесят три тисячі доларів. Що сталося? Версій вимальовується дві: Перша: він заздалегідь намислив утекти, щоб не ділитися, так би мовити, общаком. Забіг додому, з’єднав обидві суми докупи і – ґуд бай! Хоча... сім’я. Тут, або він настільки черствий і товстошкірий, що просто наплював на родину, або... або він у змові з жінкою й та водить вас за носа. Ви його добре знаєте, тож варто покумекати, який із двох варіантів вірогідніший. Версія друга: пограбування. На нього нагло напали. Могло бути? Могло. Але вельми значні сумніви викликає у мене труп. Вірніше його відсутність. Щось я не пригадую випадків, коли б грабіжники аж надто старанно ховали трупи своїх жертв. Ну затягнули б десь у кущі – давно б уже знайшовся. Хіба... Хіба все було хитро сплановано наперед. А таке могло статися в випадку, якщо відбувся, так би мовити, витік інформації, грабіжники чекали саме Бориса й знали, що він повертатиметься від хати не порожній. А заради таких грошей можна й із трупом пововтузитись. Цікаво, може хто з сусідів щось чув?
– Ми розпитували, – озвався Ріпа. – Ніхто нічого.
– Так-так. Нічого... А може в нього була коханка? Чоловіки, знаєте, буває тікають з коханками. – Пірати стенули плечима – в особисті справи Борис ніколи нікого не посвячував. – А чи не можна було б оглянути цю вулицю, те місце, де він тоді зійшов? – Валер’янович глянув на Ріпу.
– Можна, – відповів Ріпа.
Вони загуркотіли стільцями від чого старий у сусідній кімнаті прокинувся (таки не вмер).
– Синочки! – вигукнув він, побачивши Олегових гостей. – Це ви прийшли до мого Олежка? Приходьте, синочки, приходьте! Якби ви ще жіночку яку...
– Починається! – безнадійно звів догори очі Олег. – Ну замовкни, старий!
Але старий, знайшовши несподіваних слухачів, замовкати не збирався:
– А до мене, синочки, Бог-Саваоф приходив! Отак лежу, а він через сінешні двері заходить і – до мене. „Здоров! – каже. – Здоров, – кажу, – Бог-Саваоф – А як ти мене, – каже, – знаєш? – А чо ж мені тебе, – кажу, – не знать, як ти он у мене на календарі над плитою висиш! Ти Бог-Саваоф! Чого б це я тебе не знав! – Ну кажи, – каже він, – чого хочеш? – Якби, – кажу, – жіночку моєму Олежкові яку, а то ми самі, а він і перестелить мені забува, і їсти коли дасть, а коли й ні – забуде. А якби жіночку... А так, – кажу, – забрав би ти мене вже до себе. Трудно мені тут... – А він: – Потерпи, – каже, – скоро й твоя пора надійде! – Спасибі тобі, – кажу, Бог-Саваоф! От якби ще жіночку моєму Олежкові... ”
На цьому монолог старого урвався, бо Олег зачинив двері до його кімнати і, скрушно хитаючи головою, повернувся до гостей:
– Геть старий зсунувся.
Трійця вийшла з хати.

Жіночу стать я пізнав рано. Однолітки ще в „класики” гралися на перервах, а я бігав уже зі старшими пацанами до дівок і трапились поміж ними такі, з якими я швидко пройшов „курс молодого бійця!” А згодом у нас непогано виходило розважатися з Принцом. Принц, чортяка, вродливий був, хоч воду з нього пий (за що й кликуху отримав)! І тьолки до нього липли десятками! Та й я самітником не ходив – хоч аленделоном і не вважався, але швидко розібрав, що найбільше вони поважають навіть не вроду, а що – силу!
І ми вже вдвох понавтішалися вдосталь! З дівками не панькались – цього краму вистачало. Виберемо по одній, слово-два й вона вже біля тебе, прилипла! І водимо їх до Принца. Його старі на залізниці працювали, позмінно. Бувало таке, що хата на всю ніч наша. Заманюємо, мовляв те-се, музичку послухаємо, головне щоб до хати зайшли, а там уже справа техніки! Чи доброхітно, чи ні, а віддавалися нам дівчатка всі до одної! Як було не скиглять, як не просяться, а ми своє зробимо! Ще й настрахаємо добре на прощання. Аби мовчали. І мовчали, жодна не настукала! А якщо й шепотілися десь тихенько з подругами, то це їх іще дужче до нас із Принцом вабило. Зліталися, мов оси на гнилу диню! Так їм, сердешним, кортіло дорослих забавок скуштувати!
Ну а Толюня був у мене, звісно, напохваті. Підійти, привіт передати, чи там записочку – буду я сам гасати! Та воно й солідніше так – ніби ваги мені додавало.
Якось накинув був я оком на Нінку з другої школи. Пишнотіла, високогруда, наче на дріжджах зійшла! І погляд такий зверхній, десь аж презирливий. Я, коли вона блимнула на мене, аж знавіснів – не люблю, коли на мене так дивляться! Ну зажди, – гадаю. – Побачимо! І підіслав до неї Толюню. Так і так, мовляв: давай може в кінце сходимо.
Вона, звісна річ, клюнула, хто б сумнівався, але що змусило мого безвідмовного раба в джентльмена зіграти – не знаю! Може сам залюбився, Толюня ж у нас закохливий. Вона мене наче в ополонку головою стромила, коли йшли ми, тримаючись за

читати