Завантажити

і приємною втомою від нескінченного дитячого року-дня. Страх перед Борисом. Тоді він, правда, Борисом ще не був. Тоді він був іще Бориском. Сусід, одноліток і однокласник. Бешкетник, забіяка й непослух. Він ніколи не пам’ятав, коли це сталося вперше, коли він уперше злякався Бориса. І тому вірив, що це було завжди. І це таки дійсно було завжди...
Слабенький, хворобливий та сором’язливий Толик ледве не щодня отримував кпини та стусани вуличних розбишак. Аж надто дбайливо вдягнений, зі старанно схованим під товстелезним шаликом горлом, він завжди стояв осторонь дитячих ігор, соромлячись попроситися до гурту.
А Бориско... Варто було тому лише глянути на Толика, як його вже проймав дрож. Він уже знав, що зараз буде чергове приниження, чергове, вигадане Борькою знущання. Сатаніючи від безкарності, Бориско то силував Толика їсти землю в тому місці, на яке він щойно помочився, то змушував ударити когось в обличчя, а потім, регочучи, спостерігав, як той, кого Толик легенько стусонув, дає здачі; міг прийти до Толика додому й наплювати йому в чай.
Настрій у Бориска змінювався миттєво й Толик щомиті очікував від того нових вибриків. Якось Бориско забіг у привокзальний туалет, а Толика попросив почекати надворі (він не пам’ятав, чого вони там опинились – давно було). Не минуло й хвилини, як Бориско вилетів з туалету, мов навіжений і напав на Толика з лайкою та стусанами. А щойно ж перед цим вони йшли собі вдвох і безтурботно теревенили!
Толик не годен був опиратися, не годен був дати відсіч, не годен був звестися з колін і хоча б раз відмовитись виконувати бодай якусь Борьчину забаганку. Толик міг тільки плакати. Плакати, заховавшись у своєму закапелку за сараєм, або накрившись із головою подушкою та плекати жахливі плани страшної і невідворотної помсти. Плани, які, він чудово це усвідомлював, ніколи не здійсняться. Бо він боявся. Завжди. Варто було Борискові лише м’яко й притишено проказати, або гнівно голосно скомандувати: „Толюню!”, як негайно, тієї ж миті, страх паралізовував його волю, підхоплював, де б він не був, з місця й гнав, немов приреченого кролика під гіпнотизуючим поглядом удава, до свого повелителя. Той якось так і сказав: „Ти, Толюню, мій раб. Осознав? ” І це була правда.
Ніхто з ним не дружив і нікому було пожалітись і ні з ким порадитись. Батько зазвичай приходив з роботи „під градусом”, а мати пильнувала лише, аби Толечка був тепло вдягнений та щоб вчасно поїв гарячого. „Толику-у, йди обідати!” – часто линув над дитячим ігровищем її тріскотливий нерівний голос і йому хоч крізь землю було провалюйся від піддражнювань дітвори. А вже Бориско втішався та глумився над „мамійчиком”, як хотів.
Минули роки. Єдина його розрада – книги справили добру службу й він без надзусиль вступив на філфак університету, а Бориска, який став уже на той час Борисом, через рік забрали до армії. Жахи скінчилися. Так гадав він, наївний, тоді, бо не знав іще, що все в житті має власну ціну, ніщо не дарується просто й хіба міг він отримати такий розкішний дар, як спокій і щастя, задурно? Адже за щастя змагаються, а коли він змагався?
Додому він приїхав зі Світланкою. І ніщо, гадалося, не затьмарить його тихого вимріяного щастя, як не затьмарила ні передчасна батькова смерть, ні несподіваний від’їзд матері на Черкащину, до давньої своєї, ще до батька, любові. Бориса не було, залишився після армії десь на півночі, але він за своє щастя не заплатив і Борис повернувся.
Він добре пам’ятає той день. Борис повернувся й усе зруйнував. У найпідліший та найжахливіший спосіб. Як міг тільки Борис. І тільки з ним, Толею, який став уже на той час Анатолієм. Борис повернувся й усе розставив по місцях. Так і сказав, виходячи тоді з хати: „Ти був рабом, ним і залишився. Осознав?” І почекав, поки Анатолій кивне головою.
Звісно, Світланка від нього пішла. А хто б не пішов? Яка жінка зосталася б жити з чоловіком після такого? Він залишився сам і почав мріяти про помсту. Ніщо йому не заважало. Зі школи перевівся на спокійнішу роботу до відділу освіти й увесь вільний час і всі розумові зусилля спрямовував лише на одне – помста!
Спочатку він планував убивство. Згодом вирішив, що просто вбити Бориса буде замало, що слід підготувати щось дошкульніше й жорстокіше, аніж миттєва смерть. Потім настала зима й він постановив перенести здійснення вироку на весну (не любив зиму – дуже мерз), а весною переконав себе, що слід іще почекати, набратись хоробрості та краще підготуватися. Потім...
Найвигадливіші задуми, один страхітливіший за інший, роїлися в його болісній уяві. Він купався в тих задумах, розкошував у них, не квапився повертатися до дійсності та не поспішав утілювати їх в життя. Як і тоді, в дитинстві. Бо боявся. І варто було йому зустріти Бориса, як усі думки про помсту миттєво залишали мозок, наче їх там ніколи й не було, і натомість туди набивалася вата. І в руки, і в ноги. І він знову ставав таким, як і в дитинстві, як і пізніше, як і завжди. Він знову ставав рабом.
Тим

читати