Електронна бібліотека/Проза

КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
Сонячний хлопчикВіктор Палинський
де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
Любити словомЮрій Гундарєв
КульбабкаЮрій Гундарєв
Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
Закрите небоЮрій Гундарєв
БезжальноЮрій Гундарєв
Людському наступному світу...Микола Істин
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
Поетичні новиниМикола Істин
Настя малює не квіткуПавло Кущ
БубликПавло Кущ
Серцем-садом...Микола Істин
коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
LET ME GОOKEAN ELZY
Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
де я тебе розлив...Сергій Осока
"Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
Завантажити

Ага, про ставок. Я сидів у кущах біля ставка, чекав поки висохнуть штани, цокав від холоду зубами й плакав. Я й зараз плачу, Братику. Ти не дивись на мене коли я плачу – я не люблю. Отам я й заприсягнувся, що більше ніколи й нічого в своєму житті не боятимусь, нехай краще мене бояться; і ніхто й ніколи більше не побачить мене... таким. А Толик... Толик бачив. І я йому цього не простив... Ти не дивись Братику, коли я плачу... Не дивись...
А знаєш, я колись малював. Давно-давно, ще до ТОГО. І непогано малював. А тоді якось воно...

У двокімнатній квартирі на сьомому поверсі висотного троєщинського будинку задзвонив телефон. Міжміська.
– Ало!
– Здоров будь, Валер’яновичу!
– Добрий день!
– Це Ріпа дзвонить, з Макарівки.
– Хто? А, так-так, слухаю.
– Тут така морока. Не знаю, може воно нічого й не варте... Словом, чи не міг би ти під’їхати?
– У нашій торішній справі? Хіба нарив щось нове?
– Ну... можливо. Та це ж не телефонна...
– Так-так. Добре. Я приїду м-м-м... либонь післязавтра.
– Тоді шукатимеш мене на базарі.
– Лади!

І знову високий, схожий на відставного військового чоловік легко зіскочив зі сходинки електрички й, ні в кого не питаючи цього разу дороги, рушив за натовпом пасажирів на базар. Ріпу київський гість відшукав в одній із яток, щільно заставленій коробками з бананами, апельсинами та іншими екзотичними фруктами. Господар крутився позад молоденької соковитенької продавщиці в міні-фартушку, удавав, що допомагає торгувати, а насправді просто отримував задоволення від близькості її тіла. Дівчина вправно обслуговувала покупців, встигаючи при цьому ще й віджартовуватись від Ріпиних дотепів та натяків. Угледівши Валер’яновича, Ріпа залишив ятку й вони відійшли вбік.
– Справа така, – почав Ріпа після привітань...

Ванюшко дерся на горіха. Горіх розлогий, тінистий. Однією половиною своєї рукастої крони рятує від полудневої спеки їхнє подвір’я, а іншою – сусідське. Ну зажди, Тарасику-розумнику, – втішався Ванюшко. – Тут ти мене чорта знайдеш! А я тебе бачитиму, звідси ген як далеко видно! А он і Тарасик. Стоїть біля колодязя, затулив очі долонями – жмуриться. Жмурся-жмурся, відійдеш убік, а я з горіха і – біля колодязя, перший застукаюсь! А поки рахуєш – посиджу на гілляці, роздивлюся. Ось тьотя Надя, сусідка, замітає. Така вже чистьоха – цілий день те й робить, що мете. Далі подвір’я Кротів, це їх так по вуличному дражнять, там удома нікого. Далі обійстя дядька Толі; дивний цей дядько Толя – одинак, мовчазний, відлюдкуватий. Он він сидить якраз на ґанку, а що то у нього в руках? Таки звідси до дядька Толі далеченько, та в Ванюшка зір гострий – чим же то сусід бавиться ніби знічев’я, задумавшись? Гм, знайома річ, чорненьке наче й червоне... Та це ж у тата була така запальничка! Точно! Ванюшко неспокійно засовався. Татова запальничка зникла разом із татом, а Ванюшко НІДЕ й НІ В КОГО не бачив більше такої! Чудернацька запальничка, хтозна звідки вона в тата: кумедний пузатий пожежник у блискучому бронзовому шоломі тримає велетенського вогнегасника, з голівки якого й видобувається полум’я. Якось малий Ілюшко хотів дізнатися звідки те полум’я береться й шкребнув гладенький бік вогнегасника гвіздком. Тато трохи гнівався, а от якби ту шкоду вчинив Ванюшко... Стоп! Якщо це татова запальничка...

Смаглявий циганкуватий хлопчик розгублено й безпорадно роззирнувся:
– Ой-ой, ой що ж це воно... ой як же ж...
Йому таки було від чого розгубитись – чималий чорний котяра відчайдушно звивався й жалісливо нявчав, теліпаючись прив’язаним за задню лапку ниткою, котра звисала звідкілясь із гілляки. Малий бешкетник кинувся до перехожого:
– Дядьку, поможіть, відв’яжіть кота, бо задушиться!
– А що ж це ти йому, шибенику, зробив?
– Та я хотів перевірити... цей... ну, вестибулярний апарат! А він...
– Чорт, як же я його відв’яжу, він он який скажений!
– Може нитку перервати?
– ...Бач, не виходить – шовкова!
– А ви спробуйте перепалити. Та скорше! – вигулькнув звідкілясь Ванюшко.
– Та я не палю... А, точно – в мене ж запальничка! Ось... біжіть, юні натуралісти, рятуйте свого піддослідного!
З відсутнім виразом на обличчі Ванюшко дістав з кишені картриджа й мовчки вклав його в простягнуту Тарасикову долоню.
– І не жалко? – співчутливо поцікавився Тарасик.
Та Ванюшко його не чув.
То була татова запальничка...

Він спить. Брат. Я лежу горілиць, а він спить, згорнувшись на моїх грудях і я відчуваю його тепло. Мені затерпла спина й рука в залізному браслеті, але я терплю. Хай спить. Я лежу горілиць із розплющеними очима й дивлюся в темряву. Хоча, не знаю – може вони й заплющені, може вони взагалі витекли, та то дрібниця. Хоч так хоч так – темінь однакова. Вона вічна. Вона лагідна. Якось я зіпсував лампочку й темінь мене полюбила... Я лежу нерухомо. Як Бог. Бог же нерухомий, на біса йому соватись? Я б іще довго так



Партнери