Завантажити

дає?
Ріпа з Олегом перезирнулися й знизали плечима. Жанна мовчки дивилась на Валер’яновича.
– Він-не він, – продовжував розмірковувати вголос киянин. Раб – ось єдине слово, котре мене по справжньому зачепило. Подумайте, Жанно, чи не викликає це у вас якихось асоціацій? Чогось, пов’язаного з Борисом? Може котрийсь із його знайомих мав таке прізвисько? А може так дражнять когось із знайомих вашого хлопчика, ні? – Валер’янович глянув на Ріпу з Олегом, ніби спонукуючи й тих напружити мізки. – Може це частина чийогось прізвища? Може щось східне: Мураб, Зухраб... Не мав він знайомих азіатів?
Всі мовчали. Жанна задумливо хитала головою.
– Може сам Борис згадував колись це слово? Раб... раб... Думайте, Жанно. Мізкуйте.
Стиснувши долонями скроні, Жанна сиділа й напруженим поглядом дивилася кудись поза спини „детективів”. На обличчі відбивався плин її думок.
– Раб... раб... раб... Раб! – Вона зненацька скрикнула й аж підскочила з місця. Ріпа від несподіванки мало не впав, а Олег облишив жувати, забувши при цьому стулити рота. – Так, – продовжила жінка схвильовано. – Я знаю цього чоловіка. І це справді близько!
– Ну? – нетерпеливився Валер’янович.
– Раб! – Так Борис назвав якось одного нашого сусіда. Колись, іще до мене, в них сталася неприємна річ. Борис... власне... – Жанна схилила голову, – він зґвалтував дружину того чоловіка, Анатолія. До заміжжя я про це не знала, потім уже сусідоньки прошепотілися. Він тоді ще мене не бив і я не боялась його питати. Я спитала нащо він це зробив. І знаєте, що Борис відповів: „Тому, що він мій раб!” І все. Більше ми цієї теми не порушували. А з Анатолієм, самі розумієте, ніяких стосунків у мене не було. Віталися при зустрічі й усе.
– Ну я не можу! – ляснув долонею об коліно Валер’янович. – Чого ж ви мені раніше, ще торік про це не розказали? Я ж вас розпитував!
Жанна винувато розвела руками:
– Забула. Та й давно то було. Ви гадаєте?..
– Так-так, – збуджено заворушив пальцями Валер’янович. – Гадаю. Я гадаю, що ми знайшли ім’я й ми знайшли класний мотив. Мотив – ось головне! А де він живе, цей Анатолій?
– Далі вулицею, через дві хати від нас.
– Це такий безбарвний чоловічок із відстовбурченими вухами, який ніколи не дивиться вам у вічі?
– Він.
– Він. Я мав, неодмінно мав вирахувати його ще рік тому... Ану розказуйте все, що ви про нього знаєте!
– Ну, живе сам. Розлучений. Тихий, непомітний. Він ніби є тут, на вулиці, а ніби його й немає. І розказувать нічого. Ніколи не чути в нього ні музики, ні взагалі якогось шуму. Оце, правда, кілька днів тому піску привіз, бачили купу? І за ці дні вона, здається, поменшала. Ага, ще я чула від Наді, сусідки, що він буцімто хату збирається продавати. Десь виїздить. У Київ ніби казав, чи що...
– Хату продає! – звів пальця Валер’янович. – Готується робити ноги! Здається мені, – він глянув почергово на Ріпу та на Олега, – це воно!
– Боже! – сплеснула долонями Жанна. Невже це... за те, давнє...
– Ну то чого сидимо? – стрепенувся Олег. – Гайда!
– Охолонь, – спинив його киянин. – Він зараз удома? – глянув на Жанну.
– Мабуть ні. Наче він щодня ходить на роботу.
– Все перериємо й ні біса не знайдемо, – розмірковував уголос Валер’янович. – І він замкнеться: не чув, не бачив! Ми ж не маємо жодних доказів! Краще діждатися, поки прийде з роботи, може поталанить спіймати його на гарячому. Не подобається мені той пісок. Навіщо? Він же хату продає!
– Може якийсь ремонт, перш, ніж прийдуть покупці? – пропустив Ріпа.
– Що, цілу машину?
Олег водив жовнами:
– Чорт, якщо там немає наших бабок – я його вб’ю!
Вирішено було дочекатися поки Анатолій повернеться.
Троє чоловіків сиділи все на тій таки лавочці. Ріпа з Олегом курили, а Валер’янович зосереджено жував гумку...
– Прийшов! – вигукнула схвильована Жанна, яка визирала час від часу на вулицю.
– Заждіть, – зупинив киянин знетерпеливлених піратів, які схопилися було з місця. – Зірветься!
– Вийшов на вулицю, – повідомила по деякому часі Жанна, що не полишала поста біля хвіртки. – Виніс лопату, відра. Ага, носитиме пісок.
– Час! – скомандував Валер’янович. – Він набере відра й піде в двір, а ми слідом. Марудить мене цей пісок... А ти, хазяєчко, посидь удома – хтозна, як воно там...

Нестерпним смородом дихнуло на хлопчика з підземелля, але не це вразило його найбільше.
У глибокій, вбого освітленій ямі, посеред темної купи якогось ганчір’я сиділо страхітливе людиноподібне створіння. Одяг створіння нічим не відрізнявся від того лахміття, на якому воно вивищувалось, і клапті напіврозкладеної тканини рясно звисали з усіх боків потвори. І ще здалося Ванюшкові, ніби він помітив у того створіння на колінах ланцюга, чи то йому лиш привиділося – в ямі було надто темно. В чорних тремтячих долонях створіння тримало ту саму миску, яку заніс до сараю дядько Толя.
Певно щось шелеснуло в хлопчика під ногами,

читати