Електронна бібліотека/Проза

КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
Сонячний хлопчикВіктор Палинський
де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
Любити словомЮрій Гундарєв
КульбабкаЮрій Гундарєв
Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
Закрите небоЮрій Гундарєв
БезжальноЮрій Гундарєв
Людському наступному світу...Микола Істин
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
Поетичні новиниМикола Істин
Настя малює не квіткуПавло Кущ
БубликПавло Кущ
Серцем-садом...Микола Істин
коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
LET ME GОOKEAN ELZY
Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
де я тебе розлив...Сергій Осока
"Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
Завантажити

– Можна зайти? Перевірка лічильників.
Нерішуче озирнувшись на відчинені двері, господар підійшов до хвіртки й клацнув клямкою.
– Заходьте.
Дядько Толя й перевіряючий зникли в хаті. Хлопчик бачив, як із порогу хазяїн ще раз зиркнув на сарай.
Ванюшко зважився. Він нечутно сповз із дерева й, пригнувшись, щоби його не помітили з хати, хутенько шаснув у гостинно відчинені двері таємничого сараю.
Всередині роззирнувся. Навколо в безнадійному безладі лежали якісь ящики, картонні коробки, порожні мішки, відра та безліч іншого непотребу. Праворуч, біля стіни, стояло щось схоже на занедбаний столярний верстак, а ліворуч Ванюшко побачив квадратний отвір у підлозі, вхід, як він здогадався, в підземне приміщення; і звідти, з тої діри, долинали до нього дивні звуки, якесь невиразне шамкотіння й плямкання. Схоже ніби на людську мову, але зовсім нерозбірливе.
Волосся заворушилося в хлопчика на голові й найжагучішим його бажанням стало негайно втекти звідси якнайдалі, але Ванюшко таки себе пересилив. Повільно, тамуючи огидненьке тремтіння, стиснувши задерев’янілі долоні в кулачки, він підійшов ближче, ближче... Ще... Ще півкроку. І зазирнув до ями...

... – Прибігає до мене Жанна, сполохана, каже: з хлопцем щось, зі старшим своїм. Буцімто промовився той, що бачив батька. Але промовився, буцім, так – невиразно, вночі. А вдень затявся: приснилося, – каже, – й квит. А сам блідий, зляканий. От вона й прибігла порадитись. Намірилися ми з Олегом потрясти малого, то вона де там – як фурія! Не пущу вас, – каже, – до дитини хоч ріжте! Викличте Валер’яновича, йому все розкажу. Він чоловік тямущий, розбере, що до чого, не ви... ну й так далі. От я й бренькнув до тебе. Хтозна, може воно нічого й не варте...
– Так-так, – промугикав Валер’янович. – І що, за звітний рік більше нічого цікавого в нашій справі не відбулося?
– Анічогісінько, – понуро заявив Олег, виринувши раптом десь із-за сусідньої ятки. Його щелепи під неголеною шкірою обличчя ворушилися, щось невтомно пережовуючи.
– Біля себе пригрів. Вантажником, – пояснив Ріпа. І пожартував: – За їжу. – Олег кисло всміхнувся.
– Значить нічого, – уточнив Валер’янович. – Так-так, і що ми маємо? Я так розумію, наша угода залишається в силі?
– В силі, – зітхнув Ріпа.
– Тоді котимо до Жанни.
– Покотимо разом, – заявив Олег. – Після базару.
Ніхто не заперечував.
– Побачиш Жанну – не впізнаєш! – сказав Ріпа, коли їхали на добре знайому вулицю. – Розквітла!
І справді, в жінці, яка вийшла до них із хати, нелегко було впізнати минулорічну, завчасно старіючу, злякану й тонкосльозу Жанну. На порозі стояла справді розквітла, впевнена в собі господиня. Її обличчя геть полишили торішні зморшки й лише в глибинах очей вгадувалася притишена тривога. До хати вона гостей не запросила й ті мусили всістися на лавці біля ґанку. Олегові, якому не вистачило місця, Жанна винесла з хати стільця.
– Дитину мучити не дам! – заявила господиня категорично, попереджуючи посягання відвідувачів. – Воно й так, бідне, розшарпане ходить, здригається. Та й нема їх удома – гуляють десь.
– Так-так, – чи то підтримав Жанну, чи то констатував факт її заяви Валер’янович. – Для затравки я хотів би почути всю історію спочатку, докладно.
– Ну то, – почала жінка, зсунувши з чола пасемко недавно ще брудно-сивого, а тепер, видно, підфарбованого волосся. – Було це днів зо чотири тому. Кинулась я вночі, чую: дитина моя, Ванюшко, кволиться вві сні й бубонить щось. Я стривожилась – він у мене зазвичай тихо спить, це менший, буває, крутиться. Я до нього, а він, чую, балакає: „Раб, раб... то не він... не він... я не хочу... не він... раб... – Я його по голівці погладила. – Синочку, – кажу, – що це тобі, захворів? – А він як схопиться, в руку мені вчепився: – Мамо, – каже, – я тата бачив! – Нічого, – кажу, – синочку. То сон, привиділось тобі – А він: – Ні, – каже, – не сон. Там бачив! – І зиркає кудись за вікно. Ну я його заспокоюю, заснув, а вранці питаю: – Синочку, то ти вночі наче казав, що тата бачив, то приснилось тобі? – Угу, – киває головою, – приснилось. – А сам очі ховає й ходить насуплений, занедужав наче. Питаю, чи не болить щось, а він раптом: – Мамо, – каже, – а ти б хотіла, щоб тато повернувся? – Чого це ти, –кажу, – запитуєш? – Борис, він, знаєте, більше Ілюшка любив. А він знову: – Хотіла б? – Ну що я дитині скажу? – Я б хотіла, – кажу, – синочку, щоби було як ліпше для вас! – Ванюшко мій загнітився й це досі ходить мов неживий. Знаєте, я подумала... а раптом він, Борис... досі... Пішла до ворожки, є тут у нас одна. – Живий, – каже. – І близько він, коло тебе! – То де ж,– питаю, – близько? – Не знаю.” То я це до Олександра... Може ви якось... допоможете... Чоловік усе ж, і батько їм... Але дитину смикати не дозволю!
– Добре, – підвів руку Валер’янович. – Давайте спробуємо зосередитись на словах малого: „Раб. Не він. Не хочу. Я тата бачив. Там бачив. Це не сон...” Гм... не сон... і що це нам



Партнери