Завантажити

часом Борис одружився і їхні зустрічі майже припинились. Хоч і жили поряд, але Анатолій докладав усіх зусиль, щоб не зустрічатися з Борисом навіть випадково, а той, здавалося, залишив його врешті в спокої.
А потім він поїхав на педагогічний семінар і там зустрівся зі Світланкою. Дивно, в його серці нічого не ворухнулось. Наче вона була чужою. Вони сиділи в холодному фойє, він дивився собі під ноги, а вона курила й дивилась теж кудись... не на нього. І слова кидала байдужо, нехотя: „Найсмішніше, що я залетіла. Від нього. Скільки ми з тобою чекали, а тут... Я не знала, що діяти. Страждала. Справді страждала. Хотіла його позбутись, та мама відраяла – дитя ж не винувате. І я залишила, але... воно було так схоже на нього! І з кожним днем робилося схожим усе більше! Я дивилась на свою дитину, а бачила... Це було безумство! І я не витримала, віднесла... Знаєш, воно, певно, відчуло. Залишала дитбудинок, а воно лементувало так, наче його пекло розпеченим залізом. І мене пекло. Довго ще, ох довго, то вже згодом я стала нечутливою... – Ти сама? – спитав він. Вона сприйняла це як недоречність: – А ти як гадаєш? Хіба можу я бути з кимсь? Я, власне, вже й не жінка. Так – безстатева істота. Пиячу втиху з мужиками – в нас у парадному непогана компанія...”
Він їхав додому, дивився в сліпе вікно електрички й відчував, як із темних, наче те вікно, нетрів його душі поволі підіймається відчайдушність. Ні, то були не хоробрість, не рішучість, не холодна усвідомлена звага, ні – то була саме відчайдушність; гарячкова, пекельна, та, що починається з „відчай...” Я зможу, – казав він собі, – зможу це зробити. Саме тепер зможу. Іще рік, іще місяць тому мені забракло б сил, і через місяць знову забракне, а зараз вистачить. Саме зараз...
Планів мав безліч. Викоханих, виплеканих, відшліфованих до дрібниць. Він шліфував їх не один рік. І обрав, як йому видалося, найкращий. І одразу, наступного ж дня, розпочав роботу.
Цеглу купив у сусіда, в того залишилось після будівництва гаража. Залишився й пісок. Небагато, але йому, сподівався, вистачить. „Буряки гниють у погребі, – бідкався співчутливому сусідові, – хочу окрему яму для них спорудити.” Рейки й арматуру на перекриття купив у заготівельника брухту на сусідній вулиці. Там таки дістав і ланцюга. Ланцюг йому сподобався – надійний!
І от каземат готовий. Лаз до бетонованого мішка в сараї ліворуч під стіною. Квадратна ляда стає практично непомітною, варто кинути на неї якусь ряднину. Роботою залишився вдоволений. Уперше збудував він щось власними руками й це принесло втіху.
Вже споночіло, коли до нього долинув голос Жанни, Борисової дружини, та сварила котрогось із своїх хлопців: „Ось зачекай, розбишако, прийде батько – я йому розкажу!” Отже Бориса немає, – його долоні вкрилися потом. – Але той має скоро повернутися – вже пізно. Пізно й Борис ітиме повз його подвір’я – вуличка не прохідна – іншого шляху немає. Все розплановано й розписано. Треба стати біля хвіртки й озватися, а тоді підвести руку...
Борис пройшов заклопотаним кроком, а він стояв неживий і заціпенілий, мов соляний стовп. Не зміг. Не наважився. Раб...
Бухнув навколішки, обхопив голову руками, торкнувся лобом росяного споришу. „Раб...Раб... Невже ти... Згадай... згадай усе... ще раз... Згадай її. Уяви, як вона сидить і дивиться на те дитя... Уяви. А ти ж її любив... Зроби це, або зроби щось собі... І не відкладай надовго... Заприсягнися, що як тільки... Заприсягнися ти, лайнюк!” Нічна роса зволожила штани й дісталась колін. Він підвівся і в цю мить почув знайоме покахикування. Борис. Вертається. Неслухняною рукою штовхнув хвіртку. „Борисе? – Чого тобі?” Підвів руку й пружний струмінь газу вдарив Борисові в обличчя. Той охнув, затулився руками, хапнув повітря. А він розмахнувся й натоптаною піском шкарпеткою щосили затопив супротивникові в скроню. Борис впав.
Наступна мить була найнестерпнішою в його житті. Він випустив шкарпетку, відступив крок назад і зупинився, з жахом чекаючи, що ось зараз Борис підведе голову, зведеться, вхопить його, майже знепритомнілого, за сорочку й притягне до свого, осатанілого від люті обличчя: „Ти що це, раб, намислив!?” Але Борис голови не підвів. Борис нерухомо лежав у вуличному поросі, не подаючи, здавалося, жодних ознак життя.
Анатолій отямився. Слід було поквапитись, поки не нагодився який-небудь пізній перехожий і поки Борис не опритомнів... У наступні півгодини він перетяг важке Борисове тіло через подвір’я, заволік у сарай, опустив у яму та прикував праву руку непритомного ворога до ланцюга. Перш ніж залишити яму, обшукав Борисові кишені: сигарети, химерна запальничка у формі мініатюрного пожежника з вогнегасником у руках, кілька гривень дріб’язку. З задньої кишені штанів не без зусиль видобув щільний паперовий брикет. Розгорнув – долари...
Він стояв і тупо дивився на гроші. Звідки вони? Навіщо? Він же вчинив це не заради грошей, він уявлення не мав... Їх не можна залишати собі, вони неодмінно накличуть на нього якесь

читати