Завантажити

помітили ви чогось незвичного в поведінці чоловіка напередодні його зникнення, чогось дивного, не такого як завше? Чи всі Борисові речі вдома, крім того одягу, що був на ньому? Може все ж чогось не вистачає? Чи не казав він щось на зразок того, що так більше не можна, що йому все набридло, що треба щось змінити? Чи не виявляв він напередодні надто великої, незвичної, ніжності до дітей? Чи не мав він, пардон, коханки?” На більшість питань Жанна відповідала: „Ні”, або „Не знаю” і Валер’янович дещо змінив напрямок допиту: „Чи давно ви тут живете, на цій вулиці? Чи добре знаєте сусідів? З ким із них Борис контактував, дружив, чи навпаки – ворогував? Чи немає серед мешканців вулиці таких, які несподівано виїхали останнім часом, або хочуть виїхати, чи таких, що якось дивно поводяться, чи змінили звички, чи яким іншим чином привертають до себе увагу? – Борис тут народився, це його батьківська хата, – відповідала Жанна. – Сусіди? Сусіди, як сусіди – прості собі люди. Так, щоб дружити то ні з ким, та й ворогів ніби не мав, а знати, звичайно, знає всіх. Нічого такого не помічала. Все як завжди. ”
– Так-так, – вистукував пальцями об стільницю Валер’янович, – і що ж ми маємо?
Ріпа, як і вранці, в Олега, сидів відкинувшись на спинку стільця та запхавши руки в кишені, а Олег методично, наче автомат, лузав дрібненьке соняшникове насіння (встиг таки десь доп’яти) й акуратно спльовував лузгу в жменю. „Допит” тривав і лише раз його перервав малий Ілюшко, котрий захеканий забіг у хату й, не звертаючи уваги на чужих дядьків, почав захоплено розповідати мамі, якого чудового автомата на батарейках купили сьогодні Тарасику й вимагав такого ж собі.
– І що ми маємо? – запитав, передражнюючи Валер’яновича, Ріпа, коли компанія залишила Жаннине подвір’я та всілась у „Фольксваген” (на осонні машина нагрілася так, що вони почувалися, наче на пательні).
– Ви, шановні, чули те саме, що й я, – розвів руками Валер’янович. – Тобто нічого суттєвого. Нічого, за що можна було б зачепитись. Одне я вам доповім: чомусь не до вподоби мені ця вулиця. Тут він народився, тут виріс і тут таки його бачили востаннє. Все на цій вулиці. До речі, а що там, у іншому її кінці?
– Наскрізного проїзду немає, – повідомив Ріпа. – Глухий кут.
– Справді? І що, нема навіть стежки?
– Здається, нема й стежки.
– Цікаво було б глянути.
Пройшлись вулицею до кінця. Скрізь акуратні щільні штахетники, а де й глухі, непроникні для ока загорожі. В кінці вулицю надійно замикав такий же високий неприступний паркан чиєїсь садиби. Валер’янович шкрябнув підборіддя:
– Гм, якщо все було так, як ви розказували, то куди ж він подівся? В небо злетів, чи що?
– Подумаєш, – хмикнув Олег. – Прошився в якусь хвіртку, а там на город, а там...
– У хвіртку, кажете? – недовірливо хитнув головою киянин. – А в кожному дворі либонь собацюра...
– Може й не в кожному...
– Так-так... От що, панове компаньйони: очевидно слід підшукати мені квартиру – хочу затриматись у вас на кілька днів; треба пошвендяти тут, погомоніти з сусідами, розшукати його друзів, знайомих...
– Можна до мене, – запропонував Олег, – місце є.
– Вельми вдячний, але, гм... ваш батько... І взагалі, я волів би отаборитися на нейтральній території.
– Моя сусідка квартирантів приймає, – озвався Ріпа.
– То й добренько! Тільки от що, – Валер’янович подивився спочатку на Ріпу, потім на Олега. – Я гадаю, що для подальшої роботи нам варто переглянути умови контракту...
– Ні! – спалахнув Олег. Ріпа мовчки звів брови.
– Шановні! Ніхто не відає – знайдемо ми вашу касу чи ні, а поки що я витрачаю власний час і власні, між іншим, гроші! Ви гадаєте, в мене інших справ немає? Пропоную так: усе, що нариємо – ділимо порівну на трьох. А якщо ви проти – до побачення, квартира в сусідки мене тоді не цікавить! Тільки ж і ви без мене нічого не знайдете! Ви працювали тоді, а я працюю зараз, хіба не справедливо?
Пірати перезирнулись.
– Чорт з тобою! – процідив Олег. – Подавись!
Ріпа кивнув.
Назавтра киянин розгорнув бурхливу діяльність. У супроводі Олега (Ріпа мусів їхати на базар) він знов завітав до Жанни де та, на його прохання, склала перелік усіх, хто мешкав на їхній вулиці, й коротко охарактеризувала кожного з сусідів.
– Хочу пройтися, попитати людей, потеревенити, – пояснював Валер'янович свій задум. – Гляди, може хто й бовкне щось цікавеньке. І, в зв’язку з цим, чи не дозволили б ви відрекомендовуватись вашим далеким родичем? Так, знаєте, буде більше довір’я.
– Прошу. Можете назватися моїм братом, я однаково нетутешня. Але я й так майже з усіма місцевими балакала. Не уявляю: що ви взнаєте нового?
– І все ж, – посміхнувся Валер’янович. – Свіже око...
Почали обхід.
– Добрий день! – До хвіртки підійшов білястий, наче припорошений борошном, недужого вигляду чоловік. Поміж дрібних рис його обличчя ховалися такі ж дрібні білясті очі, в яких годі було щось прочитати. На

читати