Завантажити

Брате! Я винен. Я мерзотник. Я нелюд. Нащо я його вбив, нащо? Нема мені прощення. Хіба ти мене простиш. Тільки ти, брате, можеш мене простити, тільки ти! Бачиш, я плачу? Бач? Прости мене!
Я вже не той. Я інший. Я не такий. Ти мій Брат, отже ж і я твій брат. Ми двоє братів. Двоє маленьких сіреньких братів, котрі зігрівають одне одного в цій смердючій вологій норі, яку ми вишкрябали для себе кігтиками та в якій живемо. І немає більше нічого! Ніде й нічого! А нам нічого й не треба! Нам і тут хороше! Нам добре вдвох! Справжній Брат – от що потрібно для щастя, хіба ні? Справжній брат!
А за кошеня вибач. Я добре його пам’ятаю, те звіря. Воно сиділо внизу, в якійсь ямі (чи норі), дивилося на мене і не нявкало. А я кидав на нього камінці. Я його швидко вбив, я добре вмію кидати камінці. А раптом у нашу нору хтось почне кидати камінці? Не бійся, Брате. Я тебе сховаю. Я затулю тебе собою. Я не дозволю тобі загинути. Досить уже, що загинуло те кошеня. А тобі я загинути не дам!

6

Він відкоркував пляшку й присів на ґанок. Звернув увагу, як непомітно призвичаївся останнім часом до пива. Горілки не любив і не пив ніколи, а от пиво...
Сидів, пив холодний липкий до пальців напій і дивився на купу піску, що незвичною дюною біліла за воротами. Це виявилося зовсім нескладно. Він просто вийшов на асфальтівку й зупинив першого ж, який трапився, самоскида: „Треба піску. – Нема проблем, – відповів водій і назвав ціну. – Немає проблем! – відказав він у відповідь. І вже за годину великий і незграбний на вузенькій вуличці КамАЗ висипав біля його воріт купу чистого, мов перемитого, річкового піску. – Будуватись надумали? – поцікавився сусід навпроти, давній шанувальник оковитої. – Знадобиться допомога – кличте!” Він кивнув.
Отже все вирішено. І навіть зроблено перший крок. А перший крок завжди найважчий. Далі піде легше. Принаймні, він сподівався. А слід було щось вирішувати, зважуватись. Адже відтоді минув цілий рік. І цілий рік він чекав. Чекав, що з’явиться відчуття втіхи й задоволення, відчуття тріумфу. Та воно не з’являлося. Здійснилась його багаторічна мрія, мрія виплакана чорними безутішними ночами, вигризена з твердої, зкемляної в клубок подушки, вистогнена тяжким вовчим стогоном посеред порожньої вовчої хати, а задоволення не було. Було тільки бридке відчуття порожнечі. Порожнечі й байдужості. До всього. Він сподівався, він прагнув, він хотів його відчути; як винагороду, як вияв вищої справедливості – втіху й тріумф переможця, але хіба є в житті справедливість? І він нічого не відчував. Лише байдужість. І втому. І порожнечу.
Навколо вирувало життя. Без нього. А він же мав зараз усі можливості, аби влитися в нього, ні – увірватись потужним струменем у самісінький його вир! Почати все з нуля. Настирливо, енергійно. З молодим завзяттям. Він же ще зовсім молодий! Він не знав, як це виглядатиме насправді. Він уявлення не мав, що саме робитиме, але відчував, що доріс до змін, що настав час перекреслити минуле, забути його назавжди, вирвати з корінням, з кров’ю. І – з чистого аркуша! Виїхати звідси, аби ніщо не нагадувало... От лише залагодити деякі справи. Звільнитися з роботи, продати хату (він уже й об’яву дав у газету), ну й пісок. Піщана дюна незвично біліла за воротами. Треба її переносити. Туди. Досить уже жахів. Досить мазохістського самокатування. Насолода від цього не приходить, він знає. Він чекав її цілий рік. Досить...
Жбурнув порожню пляшку в бур’ян і відчинив хатні двері. Не роззуваючись, пройшов до кухні, де вдарило йому в ніс чадом давно не митого посуду й чогось пригорілого, він не пам’ятав чого, на темній засмальцьованій газплиті. „Якось треба поприбирати, – подумав мляво, – раптом прийдуть покупці...” Брудну каструлю відсунув убік і дістав з буфета іншу, не вельми чистішу. Час було готувати щось на вечерю. Він налив у каструлю води з колись білого емальованого відра й запалив газ. Поки грілась вода, начистив картоплі і, відкинувшись на стільчику, байдужо роззирнувся навколо.
Був час, коли все тут сяяло чистотою. Виблискували білими, з квіточками, боками великі й маленькі каструльки, холодно відсвічував нержавійкою череватий чайник (куди він, до речі, подівся?), акуратно стояли на поличці перевернуті догори дном філіжанки та склянки, тьмяно віддзеркалювала світло незаймано-чиста поверхня столу. І поміж усієї цієї чистоти господарювала теж чистенька й теж сяюча Світланка. Завжди акуратна, доглянута, в симпатичному квітчастому фартушку. Його радість, його сяйво і його життя.
Ну чому, чому все це зруйнувалося! Хіба мало він страждав? Хіба мало плакав, заховавшись, аби ніхто не побачив, у глухому закапелку за сараєм? Хіба мало знущалися й глузували з нього однолітки? Хіба не вимучив він собі крихітної дещиці щастя?
Страх. Всеохоплюючий і тягучий. Страх неозорий і нездоланний, ось що панувало над ним тоді, коли інші втішалися лише радістю й захватом, лише задоволенням

читати