Завантажити

пролежав, якби не кашель. Я терплю скільки є сил, але нестримний вулкан, що булькає в моїх грудях, вихоплюється все ж назовні і я заходжуся безнадійним кашлем. Прости, Брате, я тебе збудив. Зараз викашляюсь і ти знов заснеш. Якщо забажаєш. Де ти? Не хочу, щоб кров і слина потрапили на тебе.
А непогано ми тут облаштувалися, хіба ні? Нам майже не холодно. Маємо на чому спати – хропіти – перд... ой, вибач, Брате, ось я себе по губах – по губах!.. Спати, хропіти та їсти нам дають і забирають „парашу”. Ми геть ні про що не турбуємось! Якби ще не кашель і не кров. Та то дрібня, головне – ми вдвох. Удвох нам класно, нам є про що бубоніти й ми чудово розуміємось. І звіряємо один одному найпотаємніше – між нами немає секретів! От хіба що тьолок нам, ги-ги, не вистачає, потіпах – дійшло? В тебе була колись тьолка, Брате? О! Я їх мав без ліку! Колись із Принцом... Скільки хотів, стільки я їх і мав! Пам’ятаю раз...
Приїхав я тоді здалеку. Там було кепсько, Брате. Дуже холодно й усе слід було працювати. Пахати, вкалувати... розумієш? Я так там вкалував! Якось ми виїхали на вахту, а тут... тут... майстер до мене підходить... Майстер, Брате, це така скотина... якщо буде коли в тебе майстер... Але... стій, я ж не про те... Я... А, згадав! Приїхав я, зійшов з поїзда, мене довго тут не було. Вловлюєш, іду собі, нікого не зачіпаю, лаштуюся почати нове життя. А тут, біля вокзалу, те... ну, той будиночок, на якому „ем” і „же”. Я й... наче мене розрядом пройняло! Братику, така образа! Я собі сподівався почати нове життя, а тут... так... усе, як тоді... І я рвонув до нього. Влітаю до хати, а там вона, нічого, бокатенька така. Ну, пхнув на ліжко – його не було, зробив своє; смішно було дивитись, як вона пручається, а тут і він нагодився, видно з роботи. Вона скиглить, ну йому жалітися, він до мене, а я: „Що? Що таке? Чи не впізнаєш? Не знаєш хто я? Ану цить! І щоб нікому ні звуку. Й затям: ти рабом був – рабом і залишишся. Осознав? – Він, сполотнілий, стоїть, тремтить, белькоче щось нерозбірливо. – Втри йому соплі”, – кажу до неї, та й пішов собі. А чого б я там іще залишався, хіба на вечерю?
Отако. Були, Брате, діла, були... Що? Гадаєш? А таки правда: нам добре вдвох і ніякі потіпахи нам тут не потрібні. Навіть суперб... супермоделі, це я так просто згадав. З ними ж як: втіхи на хвилину, а клопоту!.. Та я ніяку тьолку на тебе, Брате, не поміняю, будь спок! Бо ніколи мені не було так добре, як із тобою. І ні з ким! Скоро нам знову дадуть шамати, Брате, шлунком відчуваю. Цікаво, що воно буде? А як тобі вчорашнє? Мені здається – картопля була трохи підгорена. Та нічого, то дрібниці. Я навіть люблю підгорене. А ти? І ти? Ги-ги-ги!..

7

Це було давно, здається, ще позаминулого літа. Якось... Тато перебував саме тоді в доброму настрої й водив їх із Ілюшком на морозиво. Іноді він влаштовував такі показові прогулянки й усі бачили, який він уважний та турботливий батько.
Вони поверталися вже додому. Ілюшко сидів у тата на кабелках, а Ванюшко дріботів поряд. І розмова тоді повелася в них про дружбу. Ілюшко розказував про свої стосунки з Тарасиком, а тато промовив щось на зразок: дружба дружбою, мовляв, а покладатися слід у першу чергу на себе. І якраз тоді побачили вони сусіда, дядька Толю, той ішов назустріч. Нахиливши голову, він буркнув нерозбірливо привітання й почовгав собі, а Ілюшко спитав: „Дядько Толя твій друг? – А тато відказав, якось дивно раптом зміненим голосом: – Ні – раб...” Ілюшко пропустив незрозуміле слово повз вуха, а Ванюшко запам’ятав. Дядько Толя. Він причетний якось до татового зникнення.
Дядько Толя мешкав сам і Ванюшко ніколи не бачив, щоб до нього хтось приходив. І це вже було підозріло. Щодня мовчкуватий сусід ішов на роботу, а десь о пів на шосту повертався додому й далі вже нікуди не виходив. У вихідні зазвичай теж сидів удома. Все це згадав, а тоді й перевірив Ванюшко впродовж перших двох днів спостереження за підозрілим сусідом, а на третій день наважився ризикнути.
Ще до повернення господаря з роботи хлопчик переліз через паркан (хвіртку господар замикав) і хутенько видерся на стару яблуню, що росла в Дядька Толі на подвір’ї ліворуч, біля паркану. Крізь листя йому добре було видно все довкола. Собаки дядько Толя не тримав і, за відсутності хазяїна, на подвір’ї панувала цілковита тиша.
Скоро з’явився дядько Толя. Спочатку він досить таки надовго зник у хаті й Ванюшка вже було огорнули сумніви: чи не даремно він сидить оце, наче переляканий журавель, на яблуні та чи не краще тихенько злізти й гайнути собі геть. Аж ось дядько Толя вийшов надвір, тримаючи в руках наповнену чимось металеву миску, й підійшов до дверей сарайчика. Відімкнув двері, зайшов усередину. Ванюшко, як міг, випростався на гілляці, але зазирнути до відчинених дверей не вийшло.
– Агов, господарю! – Біля хвіртки стояв незнайомий чоловік у шкірянці. – Є хто вдома?
З сараю визирнув дядько Толя.

читати