Завантажити

зі мною й відбувалося.

4

Розчинилися з шипінням двері й наче стривожені бджоли з вулика, висипали на перон пасажири бадьорої ранкової електрички. Багато міщан з Києва та з Білої Церкви приїздять до Макарівки базарювати – городина тут у порівнянні з міськими цінами куди дешевша. За ті самі гроші в Києві купиш кілограм, а тут можна виторгувати ціле відро чи картоплі, чи цибулі, чи перцю, чи іншого якого овоча, що його щедро плодить масний макарівський чорнозем. Треба лиш хутенько скупитися, щоб устигнути зразу ж і назад. Тому пасажири, озброєні порожніми відрами й кошиками, зі складеними „кравчучками” під пахвами, зазвичай прагнуть якнайшвидше залишити вагони й чимдуж поспішають на базар – бути першими! Але цей пасажир зійшов на перон без поспіху, з відчуттям власної гідності в уважних сірих очах, які не позбулися ще молодечого блиску. На позір видавався він колишнім військовим: висока спортивна статура, широкі плечі, розкішна, але акуратно підстрижена шевелюра сивіючого на скронях волосся. Роззирнувшись на пероні, чоловік підійшов до чергового міліціонера, котрий походжав неподалік, біля дверей лінійного відділення.
– День добрий! – привітався низьким приємним голосом, такий зазвичай називають оксамитовим. – Чи не підкажете, сержанте, як мені знайти одну вуличку? – і дістав з кишені папірця. Зирнувши до цидулки, міліціонер кілька хвилин щось старанно пояснював високому чоловікові, після чого той подякував і, тихо насвистуючи, попрямував у місто.

Ріпа морочився з „Фольксвагеном”. Сподівання на золотий дощ розтанули десь разом із Борисом і тепер доводилося добряче паритись, аби зводити кінці з кінцями й не дозволяти захиріти своєму, ще до ладу не розкрученому, бізнесу. Через день ганяв на Київ по товар, для себе й для інших комерсантів, тож бус вимагав посиленої уваги. Ріпа не бачив, як до воріт підійшов недавній ранковий пасажир і, звіривши номер будинку з записом на папірці, штовхнув хвіртку.
– День добрий!
Господар визирнув з-під мікроавтобуса.
– Добрий...
– Перепрошую, ви Куріпченко Олександр Васильович?
– Я.
– Маю до вас розмову, або, як заведено зараз висловлюватись, перепрошую – базар.
– Про що базар?
– Перепрошую, розмова делікатна. Чи не могли б ви зайняти, так би мовити, зручніше положення?
„Хто такий? Якого біса йому треба?” – гадав Ріпа, вилазячи з-під машини й витираючи ганчіркою руки. Глипнув тихцем на незнайомця і в його грудях, ба навіть десь у животі, паскудною холодною жабкою засовалась незрозуміла тривога.
– Ну, прошу хоча б сюди, – він запросив приходька в салон „Фольксвагена”.
– Чудовенько!
– Слухаю вас.
– Отже, – вмостившись на приставному стільчику, повів гість. – Я хотів побалакати з вами з приводу, – він витримав паузу, по якій продовжив дещо тихіше та втаємниченіше, – з приводу вашої нічної діяльності на далекому пустельному шосе...
Ріпа зблід. Він з усіх сил намагався не виказати паніки, але від проникливого погляду таємничого гостя годі було щось приховати.
– Та ви не переймайтеся, – заспокійливо підвів руку незнайомець. – Я не збираюсь вам шкодити. Я, так би мовити... гм. Вважайте, що це прийшов податковий інспектор. Владнати деякі питання з платежами і аж ніяк не перешкоджати вашій, сказати б, комерції!
– Яка комерція? – Ріпа ковтнув густий кавалок слини. – Яке шосе? Щось... Щось я не розберу...
– Ну нащо ви так, Олександре Васильовичу? Не треба. Хіба ви досі не втямили? – гість нахилився ближче до Ріпи й прошепотів, дихнувши на того запахом апельсинової жуйки. – Я знаю все. Все...

Зараз, коли кожен прагне стати власником бодай старенького, латаного – перелатаного „дряпака”, аби лиш були колеса й було про що потеревенити з сусідом (клапанець підстукує та масло починає, чорт, їсти), він небезпідставно вважав себе представником вимираючого класу, таким собі „динозавром”, тому що авто не мав і мати його не хотів. Він був велосипедистом.
Ще в далекі студентські роки збиралися вони у веселу сміхотливу компанію, хлопці й дівчата, пакували спорядження, ладнали велосипеди й встигали об’їздити за літо то Південне узбережжя, то Карпати, а то й Північний Кавказ. Звісно, він давно вже не студент, і компанія їхня студентська давно розсипалась, і далеко не кожен із неї зберіг вірність велотуризму, але для нього то залишилось пристрастю на все життя!
Із зими ще починав готуватися до відпустки: вивчав путівники, складав маршрут, підганяв спорядження, скільки тисяч намотав він на своєму вірному „туристі”! Наставала година „Ч” й він щезав із Києва, ніхто не знав де він, у якому напрямку крутить педалі, де ночує та що готує собі на вогнищі.
Цього літа він їздив у придунайські плавні. Чудові, ні з чим не порівнювані місця! Цілий тиждень квартирував у неговіркого браконьєра, який годував сім’ю тим, що давали Бог і Ріка. Удвох вони маскували мережі в

читати