Завантажити

(у них того дня голосна пиятика була – на ніч так усе й полишали!) Чудили, коротше.
А то надумали якось газетний кіоск бомбонути на автостанції. Він бовванів там увесь зі скла, наче аж просився, щоб по тому склу – та цеглиною!
Старикам я в таких випадках триндів, що йду на риболовлю. Рибалка з мене не дуже, але як алібі вудочка – річ незамінна. А що риби не наловив, то воно така справа – рибка плаває на дні!
Умовились ми тоді з чуваками на четверту ранку. Підкрались тихенько до кіоску і... Ну, словом, все в нас вийшло на раз! Правда, грошви взяли – кіт нанюняв. Виявилось, що там на ніч тільки монети залишають, але й тієї дрібноти ми нашкребли карбованців чотири. Ну а щоб клешнями дурно не вимахувати, нахапали там ще всякого непотребу: ручок, олівців, значків, журналів з кольоровими малюнками, книжок і – хода! А на другий день надумав я журнали в школу принести, хай хлопці подивляться, мені ж не жалко! А Толюня на той час літав уже в мене на побігеньках, як хорт. Толюню те зроби – Толюню це зроби, Толюню домашню роботу знайди, щоб скатати. Та не свою, в тебе почерк, що курка лапою – в котроїсь із дівчат випроси, ті гарно пишуть, каліграфічно!
Гасав Толюня круг мене, аж слину з рота перло! А спробував би не гасати – мої „шпали” на всю школу славились! Вріжу Толюні „шпалу” в праве вухо і праве вухо в Толюні вдвічі більше за ліве!
Як ішли до школи, то я вкинув йому журнали до портфеля – нехай тягне. А в школі пацанам роздав: „Дивіться, – кажу, – тоді Толюні повернете!”
А з міліції, виявляється, вже до школи подзвонили: хтось із учнів, мовляв, кіоск уночі грабонув. Ну комусь ті мої журнали в око і впали. Прилітає директор, прилітає завуч: чиї журнали, хто приніс? Ну всі, звичайно, показують на Толюню. І я показую, тільки не пальця а, щоб ніхто не бачив – кулака! Мовчи, мов!
А воно, нещасне, й так мовчить. Зблідло, губки тремтять. „Ти приніс? – питають. – Я. – Де взяв? – Мовчить. – Пішли!” Повели його в кабінет. Він іде – ледве ногами соває. Довгенько його там марудили. З міліції лейтенант приїхав. Я звичайно знав, що Толюня мене не продасть, та на серці все ж було незатишно: слабенький він, мамійчик. Ану як не витримає!
Вийшов він від директора – мармиза, мов класна дошка після уроку математики. Я його хутенько вбік: „Що, – питаю, – мене не здав? – Він головою мотає: – Ні. – А що питали? – Питали, де взяв. – А ти що молов? – Мовчав – хлипає. – Дурний. Було б казати, що найшов! – Батьків викликають. – Пусте. Ти кажи, що найшов, допетрав? Ішов у школу й побачив у бур’яні. Так усім і кажи. І тобі нічого не буде. А продаси...” – Я тицьнув йому під сякало кулака (а кулак у мене й тоді вже був нічого).
Довгенько його тоді мордували. І на зборах і на класній годині. Поведінку вліпили незадовільну. З піонерів хотіли виключити (Чи з комсомолу? Забув.) Він, правда, всім казав, як я його навчив, отож обійшлося ще, можна сказати, по божому. А скоро Артур подався собі на свій Кавказ і наша надійна команда розсипалась. Та хіба одна в мене була команда!

Лампочка. Зрідка вона освітлює моє лігво нудним мертвим сяйвом. Скільки: годину, дві? Біс її знає! Спочатку вона світить мокра. Вся її сліпуча груша вкрита густим шаром роси й великі кулясті краплі роблять лампочку схожою на чудернацький кришталевий качан кукурудзи з найбільшою та найваговитішою кукурудзиною знизу. Але лампочка швидко нагрівається й роса сохне. Спочатку менші краплі з боків, а тоді найважча, котра знизу. Лампочка при цьому тріщить, аж здригається, але не лопає. Спершу я щораз боявся, що вона лопне, а потім звик і перестав боятись.
Лампочка. Вона замінює мені сонце. Власне, вона і є моє сонце. І взагалі, хіба існує якесь інше сонце? Щось я не пригадую. Може колись... давно... Але я на нього чомусь ніколи не дивився. То може його й не було? Інакше, чого б я на нього не дивився? От зараз моє сонце – лампочка і я на неї дивлюсь. Цікаво, чи можна доторкнутися до сонця? Треба спробувати...

Здається, вони таки нанюхали слід.
Уже кілька днів Ріпа з Олегом обходили Борисових знайомих, близьких і не дуже, давніх, ще з дитинства, й нових, але ті здебільшого лише знизували плечима. Так, чули що пропав. Ні, давно не бачились. Ні, не розмовляли. Ні, не мають анінайменшого уявлення. А якщо навіть і бачились, то чогось корисного сказати не можуть. Ну перекинулись кількома словами – нічого суттєвого...
Пощастило Олегові. Давній Борисів приятель на прізвище Кривов’яз підтвердив, що дійсно бачився незадовго до його зникнення, з Борисом, але так, нічого особливого. Про те, про се поляпали. Кривов’яз поскаржився на старшого сина: той, негідник, схоже, якийсь дурман почав покурювати. Борис поспівчував.
– Може планував кудись їхати, не казав? – спрямовував думки співрозмовника в потрібному напрямку Олег.
– Правда, наче казав, – згадав Кривов’яз. – Я кажу, що той дурман з півдня везуть, а він наче так: „Ага, з півдня. Треба б, до речі, в Південноукраїнськ змотатись –

читати