Завантажити

давно не був!” Еге, так і сказав!
Решта було справою техніки.
– Так, – підтвердила Жанна (Дивно, але після зникнення чоловіка вона ніби посвіжішала і павутиння зморщечок біля очей трохи розгладилось). – У Південноукраїнську живе його двоюрідний брат Мишко. Як поїхав колись на атомну, так там і залишився. Оженився на місцевій, квартиру дали...
Довго чухатись Олег Ріпі не дозволив:
– Котимо!
Наступного дня з самісінького ранку вони рушили в путь і вже о третій були на місці. Жанна відшукала їм адресу (І нікому ні слова! – попередив її наостанок Олег), за якою пірати без проблем знайшли квартиру Борисового брата, в дев’ятиповерхівці на високому, відкритому шпарким степовим суховіям, березі Південного Бугу.
На дзвінок двері відчинились і перед ними постав огрядний вайлуватий дядько в дірявій майці, спортивних штанях з роздутими коліньми й дерматинових шльопанцях на ногах. Не дуже чисту майку розтягувало чималеньке „пивне” черевце, неголене обличчя вкривала нерівна по густоті, клаптями, щетина. За спиною чоловіка, десь у глибині квартири, цвірінькала канарка.
Господар дивився на прибульців без остраху.
– Добрий день, – чемно привітався Олег.
– День добрий.
– Ви Михайло?
– Еге ж.
– Покличте, будь ласка, Бориса.
– Якого Бориса?
– Вашого двоюрідного брата.
– Борьку? Та де він тут вродиться?
– Хіба він до вас не приїхав?
– Ні. А в чім, власне, справа?
– Гм... – Олег замовк.
– Ми з Макарівки, – підхопив Ріпа. – Борис казав, що їде до вас у гості, а ми тут у відрядженні, машиною, тож він передав нами свій багаж. Спустіться, будь ласка, вниз.
– То зараз, тільки Галі скажу...
– Покваптесь, прошу. Нам ніколи! – зупинив його Ріпа.
Внизу підійшли до мікроавтобуса.
– Заскочте всередину – там важкі валізи, – Олег легенько підштовхнув Михайла до дверей (Ріпа тим часом сідав за кермо). – Гостинці, знаєте. Те – се. Сальця либонь братан напакував домашненького!
Щойно Михайло опинився всередині й здивовано зауважив, що ніякими валізами там і не пахне, як Олег ускочив слідом, рвучко зачинив за собою двері й штурхонув розгубленого Михайла на підлогу. Ріпа рвонув з місця. Олег кинувся зверху на Михайла й притис до його неголеної щоки невідь звідки видобутого ножа (либонь того самого, яким на фурах кремсав брезент):
– Де Борис!?
– Що... що таке? – пробелькотів сполотнілий ураз Михайло. – Що вам треба?
– Де Борис? – повторив Олег.
Михайло лежав на підлозі й сповненими переляку очима слідкував за жалом ножа, яке повільно втискувалось у його пухку щоку. Підборіддя бідолашного тремтіло, з кута рота донизу пливла цівка слини.
– Борис? Н-не знаю... н-не знаю. Не бачив! Не знаю!..
– Коли він приїхав?
– Не знаю. Не приїздив! Давно його не бачив!
– Триндиш! Нам відомо, що Борис тут!
– Нема! Не бачив! Не знаю! Що вам треба? В мене нічого нема. – Михайло почав голосно й невміло схлипувати. – Я бідний! Все, що було – Галі на операцію, а зарплата...
– Чхати мені на твою зарплату! – розпалювався Олег. – Де Борис? Він до тебе приїздив?
– Ні, ні! Давно його не бачив. Років зо три. Я й здивувався коли ви сказали... Я бідний... У мене... Галі на операцію...
– Заткнись! І відповідай на мої питання!
Від’їхавши від будинку, Ріпа навмання зробив два-три повороти й за кілька хвилин бус опинився вже за межами містечка на ґрунтівці, яка покатом вела вниз, вочевидь до річки.
– Коли ти бачив його востаннє? – продовжував допит Олег.
Михайло лежав навзнак, однією рукою Олег тримав його голову за ріденьке волосся, а іншою поводив по спітнілій Михайловій шиї ножем.
– Кажу ж: уже років зо три... Приїздили з Жанною на іменини...
– А нещодавно, тижнів два тому?
– Ні, ні, не приїздив!
– Триндиш! Де він, де Борис, де гроші? Признавайся, сука! Бо я за себе не відповідаю!
– Які гроші? Господи, я нічого не знаю! – Обличчя допитуваного посіріло та вкрилося брунатними плямами. В широко розплющених очах панував жах.
„Фольксваген” зупинився на березі річки, поміж масивними гранітними валунами, що наполовину повростали в землю. Допит тривав.
– Слухай сюди ти, мішок з лайном, – продовжував Олег. – Питаю востаннє: Де Борис, де гроші? Зараз я вишпурдону тебе надвір, аби машину нам не загидив, і весь лівер із твого кендюха спущу! А тоді ми повернемося в твою квартиру... Хто там у тебе, жінка?
– Не треба! Не треба! Я нічого не знаю. Я ніколи з Борисом ніяких справ... Я сам собою... він сам... Я й не родався з ним надто...
– Він збирався до тебе!
– Не знаю, не знаю, чого б це він? Не знаю. Відпустіть мене – я нікому нічого не скажу!
Олег озирнувся на Ріпу. Той знизав плечима. Схоже було, що п’ятсот з гаком кілометрів було подолано даремно. Можна, звичайно, натиснути на Борисового брата дужче, але Жанна знала, куди вони поїхали і якщо з Михайлом щось трапиться...
– Вона знає, що

читати