Завантажити

ми... – сказав Ріпа.
Олег кивнув і, гидливо скривившись, перевів погляд на Михайла:
– Бач оце перо? Не доведи Господи, я довідаюсь, що ти туфтиш – заріжу мов кабана! Хочеш жить – мовчи! І про наш базар – нікому! Ми всесильні й від нас ніде не зариєшся, втямив?
– Так, так! – жваво затрусив головою Михайло. – Нікому! Нікому... Я взагалі... я нікому... я в принципі небалакучий!.. Я не скажу... я забуду... клянуся... Я вже забув!...
Вони чемно підвезли Михайла, що трохи заспокоївся, до будинку й на прощання Ріпа вже зовсім по дружньому поплескав його по мокрій, спітнілій від страху та від спеки (тут, на півдні, пекло ще нестерпніше), спині:
– Ти вибач, братан. Така робота, тямкуєш? Зла не тримай – над нами теж начальство стоїть. А твій Борька нам заборгував дещо й злиняв. От ми й гасаємо, шукаємо його, кумекаєш? Віриш, братан, так важко – з людьми ж працюємо! Все нерви, все проблеми, все в дорозі... поїсти толком ніколи!
– Так, так, розумію! – закивав головою Михайло. – Така робота, я знаю, в мене теж он старший зміни... Я нічого... що поробиш... це життя. – Втямивши, що йому вже нічого не загрожує, Михайло посміливішав. – Я от що... гм... як сказати, – його очі неспокійно забігали, – а чи не можна було б і мені до вас? Я знаєте... сім’я... і Галі операцію... А зарплата... Я б вам згодився... Я дипломований інженер. Гм... а може той... зараз до мене... та й підобідаєте?
– Ні, вибачай, братан, – Ріпа ледве втримався, щоб не зареготатись, – треба їхати – діла.
„Фольксваген” вирушив у зворотному напрямку, а обнадієний Михайло (довелось таки пообіцяти бідолашному, що їхня „всесильна” структура про нього подбає) дивився піратам услід і тихенько сором’язливо махав ручкою...
– Що чинить із людьми жадібність! – сміючись, хитав головою Ріпа.
– Де, де бабло? – набурмосившись, повторював Олег...

Я знаю де вона, лампочка. Добре знаю. Іноді я взагалі думаю, що вона мені більше не потрібна. Навіщо? Я й без неї розрізняю кожен клаптик, кожен сантиметр свого каземату. Навпомацки можу впізнати кожну цеглину! Ось ця, з шкалубиною посередині – третій ряд, шоста з лівого краю, а ця, верхній кутик у неї надщерблений і це місце заліплено розчином – восьмий ряд, від правого кута п’ята. А прямо над нею – лампочка. Стелю я дістати не можу, годі й намагатися, а от лампочку... Лампочка трохи нижче. Ненабагато, та все ж... Якщо збити вкупу все моє лахміття... Головне – натягнути ланцюга. Ланцюг важкий, лежачи чи сидячи я його майже не відчуваю – звик, але якщо я хочу дістати лампочку, то мушу натягнути його, щоб він аж дзвенів! Це важко. Я знесилений. В мене тремтять руки (нещодавно відкрив). Я кашляю. Але спробувати треба.
І я пробую. Спинаюсь на купу ганчір’я, щосили натягую ланцюга, а другою рукою тягнуся вгору. До лампочки. До мого сонця. Я знаю де воно. Ось тут. У цьому місці. Ще трохи... ще... Дістав! І тут таки, знеможений, повалився на підлогу. Приречено дзеленькнув ланцюг – я не міг його більше тримати. Але я її дістав! Отже треба віддихатись і спробувати знову.
І я знов пробую. І дістаю. Трьома пальцями: вказівним, середнім і безіменним. Цоколь певно заіржавів і я не можу її прокрутити. І знов падаю... Але ще маю час – квапитись мені нікуди. І я знову пнуся до неї, до лампочки, до моєї підземної зорі. Виявляється, до сонця таки можна доторкнутися рукою! Принаймні – пальцями. Я знову знаходжу в темряві її холодне слизьке скло... і прокручую! І падаю...
Скільки разів я падав? Скільки разів підводився? І ось вона, мокра від роси лампочка в моїх змучених тремтячих долонях. Останнього разу я впав разом з нею. І не розбив. Я не повинен її розбити! Тому я обережно, так, щоб не роздушити, обхоплюю її всією долонею, легенько стискаю (легенько!) і... рвучко б’ю кулаком об коліно! Потім ще й ще. Потім підношу її до вуха й тихенько струшую. Є – шелестить усередині обірвана нитка! (Вибач, моє сонце!)
Як не хочеться підводитись! Правиця болить, немов через неї переїхали гусеницею, в тісному просторі не вистачає кисню й від задухи мені паморочиться голова, ноги дрижать, відмовляючись підтримувати схудлу, знесилену плоть. Але треба. Треба підводитись. Я не знаю, скільки лишилось часу та скільки мені його знадобиться, щоб закрутити лампочку на місце. Може скоро вже почується шурхіт? І якщо я не встигну, тоді що – поливальниця?
Найскладнішим було потрапити лампочкою в патрон. Власне, потрапляти я потрапляв, а от прокрутити перший виток... Я знов падав. Знову смертельним вироком дзвенів ланцюг... Раз я її впустив... На щастя лампочка впала на ганчір’я. А потім я почув шурхіт. Цього разу я його не передбачив, бо був зосереджений на іншому й шурхіт застав мене зненацька. Але лампочку було вже вкручено. Чи майже вкручено. Я таки встиг... І повалився вщерть висотаний за мить до того, як наді мною ворухнулась ляда, впало кілька холодних крапель і до ями впливло хворобливо-бліде й неяскраве, але таке довгоочікуване (тільки не сьогодні!) денне

читати