Завантажити

„Куріпченко й син!” Як у давні часи! А що, малий скоро підросте – буде батькові поміч! Удвох керуватимуть фірмою. А Наталка головбухом – вона грошики рахувати любить! А коли Наталка стане набридати... Не як головбух! Ріпа знатиме тоді, що робити. Він у цих ділах мастак! А ще коли в кишені приємно муркотітиме щільно натоптаний гаманець!.. Гроші не лише великі двері відчиняють, – Ріпа хтиво посміхнувся, – а й маленькі потаємні дверцята! Скоріше б!
В Макарівку в’їхали, коли вже споночіло. Ріпа повів „Фольксваген” до Бориса.
– Стань отут, – буркнув той, коли авто підкотилося до повороту на його вулицю, – в тупичку поки розвернешся. Та й собаки тут люті – ґвалт... Я скоро. – Залишив авто й миттю розчинився в темряві вузенької, наче ковдрою, вкритою рясними садками, вулички.
Ріпа відхилився на сидінні:
– Таки Борис молоток. Кремінь! Хіба ні? Якби не він...
Олег мовчав.
Збігло десять хвилин.
– Щось довго він копирсається, – нервово реготнув Ріпа, – відкопує, чи що?
– Аби не вийшло занадто довго! – процідив Олег.
– Та кинь. Завжди в тебе дурне на мислі. Зараз поділимо тугрики, а вже завтра...
Але й за двадцять хвилин Борис не з’явився. Після короткої наради Ріпа з Олегом залишили авто й рушили до Борисової хати.
Відчинила Жанна, прив’яла, завжди ніби злякана, Борисова жінка.
– Салют! – буркнув Олег. – То де він там?
– Борис? Пішов... Добрий вечір.
– Куди пішов? – вузькі Олегові очі звузилися ще дужче.
– А я відкіль знаю? Хіба він мені каже? Цілий день не було, а це забіг хвилин на п’ять і знов... А що?
Пірати перезирнулись.
– Ану вийдім, – прохрипів Олег.
За хвірткою акробат ухопив Ріпу за груди:
– Це все ти, довбаний красунчику, бабський улюбленцю! Це через тебе мене кинули зараз на двадцять одну тисячу баксів! Я казав: гроші ділити зразу, а ти йому підспівував, ще й посміювався з мене! Чи може ти в долі, га? Надумали мене кинути? А хера!
– Пусти, – голосно прошепотів Ріпа й штурхонув приятеля в груди, але верткіший Олег миттю наблизився знов і несподівано своїм маленьким, але твердим, наче кістка, кулачком вдарив Ріпу в обличчя. Ріпа відповів. Вони зчепились і впали разом на землю.
– Що ви робите? – у відчиненій хвіртці стояла перестрашена Жанна. – Що це все означає?
Важко дихаючи, пірати підвелися й мовчки посунули до „Фольксвагена” – ні Жанна ні Ріпина Наталка про їхні нічні рейди нічого не знали й не повинні були знати.
– Може він давно біля машини, – буркнув Ріпа, – а ми...
– Аякже! – сплюнув Олег. – Тобі що, досі не дійшло? Він змився!
Біля авто нікого не було.
– Утік, утік, пес коростявий, – сичав Олег. – Шістдесят три тисячі баксів – чому б не втекти! Чхать йому на Жанну, знаєш, як він до неї ставився!
– Чорт, – лайнувся Ріпа. – Не віриться! Підождемо ще, може підійде!
Але Борис так і не з’явився. Вони стояли на тісному перехресті двох вузеньких містечкових вуличок і дивилися в темряву однієї з них. Туди, звідки мав виникнути, але так і не виник Борис. У хатках за парканами десь уже спали, десь іще світилося, десь мерехтіли відблиски телеекрану, десь гавкнув собака, десь кашлянув, вийшовши на ґанок, господар. Борис зник...
Вранці Ріпа мав їхати на базар, але він вибрався на півгодинки раніше, заскочити до Бориса – може вже вдома. Вів навантажене товаром авто до знайомої вулички, а в голові не знаходили місця думки: Невже має таки рацію Олег? Невже втік? Покинув і жінку й дітей... Ріпа чував дещо про те, як потерпає від крутого Борисового норову його родина, та все ж... Отак взяти й усе кинути? А може він і не втікав, чого це вони зациклились на його буцімто втечі? Може сталося інше? Може його, наприклад, пограбували! У двох кроках від хати? Звичайно, за таку суму замочать і прізвища не спитають, але хто крім їх трьох міг знати, що Борис ітиме з такими бабками? Чи це сталося випадково? В Бориса так просто гаманця не віднімеш, хіба напала ціла компанія. Запитати в Жанни, чи не чула якого галасу?
Жанна відчинила майже миттєво, змучена, виморена.
– Не вернувся?
– Ні...
Зі збляклого, мишастого кольору, обличчя на Ріпу дивилися її стривожені очі. Бориса Жанна боялась. І говорити про нього боялась. І запитати щось боялась. А раптом спитає зайве й Борис потім гніватиметься? А коли Борис гнівається... Жанна раптом з деяким докором сумління усвідомила, що, відчиняючи двері, боялась не того, що це не Борис, що Борис таки зник, а боялася саме його, Бориса. Як кричав би він зараз на неї: „Ну чого ти, гуска, витріщилась? Стоїш, як пень! Яке твоє діло, де я був? Де треба, там і був! А ти зустрічай, борщу насипай! Стовбичиш...” Жанна здогадувалась, що ця трійця, з Борисом на чолі, крутить якісь темні справи, але їй і на думку не спадало випитувати в чоловіка. Захоче – сам скаже, а не захоче, ну що ж, вона звикла не задавати питань. От і зараз стояла й мовчки дивилась на Ріпу...
– Ти от що, – промовив гість, –

читати