Завантажити

– Я ж вам казав: сорок два куски!
– Сорок дві тисячі! – видихнув замріяно Ріпа. Баксів! Нічого що казав. Таке можна хоч сто разів слухати, таке не набридає – класика! А завтра стане ще більше!
– Не кажи гоп! – обірвав його Олег.
– Треба шукати інше місце, – змінив тему Борис. – В цих краях нас, либонь, уже пасуть. Сьогодні тут харчуємося востаннє! Потім помізкуємо, куди перекинутись.
– Еге ж, – погодився Олег. – Гузном чую – тут починає припікати!
– Ум-гу, – замріяно кивнув Ріпа. – Ех, намолотити б тисяч по сто бабла та почати нове життя!
– Ідея непогана, – хмикнув Борис. – Та й задумки деякі є.
– Шухер! – стрепенувся Ріпа. – Здається клює!
Здаля, сяючи вогнями, наче новорічні ялинки, наближалися дві фури. Спливала вже друга година ночі й на шосе більше нікого не було. Ріпа вхопив ліхтаря і хутко вискочив з кабіни, а повернувшись, збуджено повідомив:
– Наша!
– Робимо! – скомандував Борис.
Ріпа завів мотора і бус виїхав зі схованки...
Від близькості довгоочікуваної здобичі корсарів охопив ловецький азарт: очі палали, руки нервово потирали одна одну, легені посилено помпували наелектризоване повітря.
– Ану відгадай, акробате, – Борис збуджено плеснув Олега по плечу, – яка деталь одягу вдягається найскоріше?
– Що? Якого одягу? Н-не знаю... може картуз?
– Ні, акробате, не картуз – наручники! – Борис голосно зареготав.
Олега пересмикнуло:
– Тю, ти що? Знайшов коли про наручники!
Його знервованість звеселила Бориса ще більше:
– Не парся, Олежку. Все пройде чисто, я печінкою відчуваю!
– Ага чисто! Минулого разу мене ледве коробками не привалило! Було б мені „чисто!”
– Можна! – по хвилі мовчанки промовив Ріпа.
Почали відгвинчувати скло...
Царювала глибока ніч. Хмарне досі небо вияснилось і в матовому місячному сяйві можна було побачити дві рясно оздоблені ліхтарями фури, що мчать, шматуючи темінь, у безвість, і маленький, тривожно-червонуватий у світлі габаритів напівпричепа, мікроавтобус, котрий, наче кліщ до псяюхи, приклеївся до задньої. Лобового скла бус не мав і в темних його нутрощах щезали одна за одною білі картонні коробки, виринаючи перед цим із прорізаної в задньому брезенті вантажівки діри.
Таке міг побачити сторонній спостерігач, але сторонніх спостерігачів не було, навколишні села зморено спали й нікому не було ніякого клопоту до невтомних нічних вантажівок, які навіть такої пізньої години не зупиняються на спочинок.
– Комп’ютери! – видихнув Борис, розірвавши коробку, коли справу було вже зроблено.
– Ні, – зиркнувши через плече, поправив його Ріпа, удвох з Олегом вони встановлювали саме скло. – Ноутбуки! Ну, братва, оце пофартило! Якщо вдало провернути торг, то ми свою касу збільшимо принаймні вдвічі!
Олег свиснув. Борис хижо ошкірився:
– Значить провернемо вдало. Круто почали – треба круто й закінчити!
– Крутий кінець – справі вінець! – резюмував Ріпа.
Десь з-за найближчого повороту, хижо блимаючи вусебіч зловісними червоно-синіми сполохами, вилетів міліцейський автомобіль.
– По нашу кров! – скреготнув зубами Борис. – Рвемо кігті!
Та Ріпа вже й сам запускав мотора, круто розвертав мікроавтобуса й тис на педалі. Добро – встигли хоч закріпити скло.
– Давай бля, давай, давай! – верещав Олег, Ріпа вп’явся заціпенілими пальцями в кермо, Борис зіщуленими очима пильнував за переслідувачами.
– Гони, Ріпо, гони, бо накриють хорти, осознав? Гони!..
– Не відірвемось, чорт! Я вам що, Шумахер?! Та й вантаж!
– Гони!!!
Вскочили в якесь сільце, не збавляючи ходи поминули кілька закрутів, знов вилетіли в поле. Потужні промені фар міліцейського авто лупили в заднє скло і освітлювали всередині буса як удень; ревла сирена, щось гавкало в мегафон, червоно-сині сполохи барвили навколишню темряву в смерть... Ляснув постріл...
– По колесах!?
– Ні, поки що вгору. – Борис стояв уже напівзігнувшись біля задніх дверей. – Ану подай мені, Олежку, „кочергу”.
Рвучко розчинились двері, полетіло під колеса переслідувачам кілька коробок, а вище, якраз на рівні лобового скла легковика, метнулася прямо під оту дратівливу червоно-синю блимавку темна продовгувата тінь... Світло фар легковика судомно смикнулося раптом кудись убік, вихопило на мить із темряви стовбури дерев поза узбіччям і туди ж таки, назустріч тим незворушним стовбурам, шугнуло все: і сирена, й мегафон, і блимавка... І все щезло в ночі...

2

Я знав його змалечку. Ще б мені його не знати, того шмарклю: одноліток, однокласник! Пам’ятаю, мені в насолоду було перекривляти його матусю, коли та кликала синочка додому: „Толю! Толику! Ходи обідати, швиденько!” Сміхота! А Толик, де б не був і що б не робив, схоплювався з місця й летів до мами, наче йому там медом було намащено!
Я його ніколи не любив. Було щось у ньому таке... Не такий він був, як

читати